Коли голокостників ставлять перед цими фактами, вони відповідають, що НС проводили комбіновану політику знищення. В "Енциклопедії голокосту" написано: "Після прибуття до Біркенау ув'язнених змушували якомога швидше покинути вагони… Офіцери СС робили "селекцію": більшу частину оправляли до ГК, а меншу — на примусові роботи… Приголомшливе число жертв — чоловіків і жінок — негайно після прибуття в Освенцім 2 відправляли до ГК і не реєстрували". Проводили "селекцію" і в Майданеку. В "суто винищувальних таборах" геть усіх відправляли до ГК, у тому числі й працездатних, незважаючи на те, що німці відчували крайню потребу в робочій силі.
Не кажучи бодай і про те, що "селекція" суперечить основній версії голокосту, за якою винищували всіх, — вона також не збігається з фактами. Якби справа виглядала так, то в Освенцімі не реєструвати б старих людей, оскільки вони не годні для роботи. Непрацездатними були й діти. Їх повинні були б убивати відразу після народження. Проте, польська акушерка Станіслава Лещинська повідомляє:
"У тих жахливих умовах я прийняла близько 3 тис. дітей. Незважаючи на страшенний бруд, комах, інфекційні захворювання та інші жахіття, відбувалося щось надзвичайне, неймовірне, але справдешнє. Одного разу табірний лікар велів мені скласти рапорт про інфекцію в породілей, а також про смертність серед матерів і дітей. Я йому відповіла, що ні серед матерів, ні серед дітей немає жодного смертного випадку. Лікар подивився на мене з недовірою й сказав, що навіть у кращих німецьких клініках не можуть похвастатися такими результатами".
Славна акушерка, безсумнівно, сказала б, якби народжених такими самовідданими матерями дітлахів негайно убивали..
За даними С.Спілберга ("Список Шиндлера") ще через 50 років після закінчення війни були живі 300 тис. тих, що пережили голокост, з яких 150 тис. будуть опитані перед кінокамерою до 1997 р. Американо-жидівська газета "Jewish Chronicle" писала 28 липня 1995 р.:
"У цей час живі 250–300 тис. що пережили голокост. Арі Цев, що проводить інтерв'ю з 150 тис., уважає, що їх повинно бути 400 тис.".
Отже, через півстоліття після закінчення Другої світової війни поживають 250–400 тис. колись депортованих жидів. А скільки їх повинно було бути в 1945 р.? Як пише Вальтер Заннінг у своєму сенсаційному дослідженні "Ліквідація", у той період, коли нібито відбувалися масові вбивства, у сфері німецького панування проживало не більше 4 млн. жидів. З них, як визнано, далеко не всі були депортовані; переважну більшість французьких, бельгійських та італійських жидів взагалі ніхто ніколи не зачіпав.
Отже, що в такому випадку робити з наступними твердженнями:
— німці прагнули викорінити всіх жидів;
— у двох із шести "таборів смерті" убивали не всіх жидів, відбираючи працездатних;
— на інших чотирьох "фабриках смерті" знищували й працездатних, хоча з документів видно, що німці гарячково шукали жидівську робочу силу;
— у багатьох країнах і волосини не впало з голови жидів, хоча в тій же Бельгії не важко було заарештувати всіх жидів;
— з максимум 4 млн. жидів було знищено 5–6 млн., і навіть 11 млн. (Візенталь);
— через півстоліття після унікального геноциду, коли з 4 млн. було знищено 5-11 млн., 250–400 тис. жидів, що були в'язнями таборів, живуть і понині.
Розглянемо кілька прикладів із цих 250–400 тис. чудес. Жидівський гуморист Єфраїм Кітон жартує:
"Бачте, я був на шляху до табору знищення, але зміг втекти. Це просто диво!"
Елі Візеля і його батька того ж вечора, як вони прибули до табору, відправили в палаючі ями, де, як ми пам'ятаємо, живцем спалювали дорослих і дітей. Обоє уникли смерті у вогні в такий ось спосіб:
"Нашій колоні залишалося 15 кроків (до ями). Я кусав губи, щоб батько не чув, як у мене стукають зуби. Осьдечки залишилося 10 кроків. Вісім. Сім. Ми маршували повільно, немов за катафалком власного похорону. Ось тільки чотири кроки. Три. Вони були зовсім поруч — ями з їхнім полум'ям. Я зібрав всі сили, щоб вискочити з рядів і кинутися на дріт. Глибоко в серці я попрощався з батьком, з усім всесвітом і мимоволі замурмотав:
- ійтгадал вейткадах хме рабах… Його Ім'я піднесеться, так святиться…