Неможливо! Два кроки відокремлювало нас від ями, коли нам наказали повернутись в бараки".
Після такого дарма чекати, коли прийдуть совєтські визволителі, - отже обоє добровільно приєднуються до відступаючих німців, і отут Елі і його батькові треба було пережити ще одне чудо: "Шепіт пройшов через наші ряди: селекція! Її проводили офіцери СС: слабких ліворуч, тих, хто може йти, — праворуч. Мого батька послали ліворуч. Я метнувся за ним. Офіцер СС у мене за спиною: "Назад!" Я загубився серед інших. Кілька есесівців почали мене розшукувати й улаштували таке "тохувабоху" (жид. "хаос"), що багато з людей перейшли праворуч, у тому числі і ми з батьком".
Також і в Бухенвальді Елі не раз вдається зіграти зі смертю злий жарт:
"У Бухенвальді щодня посилали на смерть 10 тис. чоловік. Я завжди опинявся в останній сотні перед дверима. Потім вони це припинили. Чому?"
Так, чому? Нам також дуже кортить довідатися.
Друга дружина Отто Франка уникла ГК у такий спосіб:
“Кожний ув'язнений повинен був представлятися окремо, і есесівки звіряли витатуювані на ув'язнених номера із внесеними у списки… Переді мною в одному ряду стояла Лоретта. Коли підійшла її черга, вона сказала:
— Пані оберштурмфюрере, ми обидві відносимося не сюди. Нас помилково взяли з іншого барака!
Есесівка заглянула в список.
— Який у вас номер?
— А/6893.
— А мій — А/5271, - сказала я.
— Справді?
Вістря олівця ковзнуло по аркуші, шукаючи наші номери… Двері вантажівки закрилися, і шоферові веліли їхати. А нас відправили до іншого бараку”.
Юдіт Трудді Біргер уникла смерті у свій спосіб:
"Тим часом я вже настільки близько підійшла до печі, що могла розрізняти обличчя польських ув'язнених, котрі кидали у вогонь живих людей. Вони хапали жінок абияк і запихали їх у піч головою вперед…І коли я побачила, що вже наступна черга моя — я заціпеніла… І тоді я почула голос. Це був сон?…Там стояв комендант табору, низькоросла людина років 45-ти… Він заревів: "Геть цю дівицю звідси!". Замість того, щоб спалити мене, як інших жінок, польські злочинці поклали мене на ноші…"
Біргер уникла не лише вогню, але й води:
"Не знаю чому, німецький кухар дав команду… Раптово він закричав: "Корабель занадто важкий! У воду жидів!"… Польські й литовські ув'язнені кинулися виконувати його наказ. У драматичному жесті я підняла руки й закричала щосили: "Слухай, Ізраїлю!".
…Раптово кухар велів усім зупинитися… Так жодна з 30 жінок не була кинута у воду".
Чимала низка див потрібна була для виживання членів зондеркоманди. Згідно з "Енциклопедією голокосту", назва "зондеркоманда" означає "…групу жидівських ув'язнених, що працювали в ГК і в крематоріях. Через кілька місяців її члени знищувалися й замінялися новими".
Наш старий знайомий Міклош Ньїзлі був членом такої команди. Він пише: "Члени зондеркоманди не сміли залишати території крематорію, і через 4 міс., якщо вони занадто багато бачили, їх ліквідовували". Прибувши у травні 1944 р. до Освенціму, Ньїзлі, як зрозуміло з його класичного твору, бачив багато, Проте, ліквідований не був. Уже в грудні 1942 р. Шльома Драгон і Мільтон Букі прибули в Освенцім і відразу ж були спрямовані в зондеркоманду, але також і вони дожили до звільнення в 1945 р. Дивним чином, виходить, уникли 6 ліквідацій. Але найдивнішим є порятунок Филиппа Мюллера. Відповідно до його класичного твору "Особливе поводження", який має підзаголовок "Три роки в крематоріях і ГК Освенціму", він пережив (36:4) = 9 ліквідацій.
Фортуна не змушувала довго себе чекати й відносно інших членів зондеркоманди: Шмуля Файнцільберга (він же Станіслав Яновський, він же Касковський), Д.Пайсіковича, Хенріка Таубера, Авраама Драгона, Йосипа Закара, Якова Габаї, Шауля Хазана, Елезера Ейзеншмідта, Леона Кохена та ін.
Втім, якщо все-таки траплялося, що якийсь член зондеркоманди помирав, то перед своєю кончиною він завжди знаходив вільний час, щоб написати послання в зовнішній мир, запечатати його у пляшку, а пляшку закопати, щоб роками по тому її випадково знайшли. Так трапилося з невідомим жидівським автором, який приголомшив нас таким повідомленням:
"Якась молода полька ввійшла в ГК і перед голими присутніми вимовила коротку, але полум'яну промову, у якій вона затаврувала нацистських злочинців і закінчила такими словами: "Ми зараз не помремо, історія нашого народу увічнить нас, наша воля й дух будуть жити й розквітати, а німецький народ заплатить за нашу кров стільки, скільки ми тільки зможемо уявити собі…" Після цього поляки опустилися на коліна і урочисто промовили молитву… Із хвилюючою сердечністю вони в такий спосіб висловили свої почуття й надії, а також віру в майбутнє їхнього народу. Затим вони разом проспівали "Інтернаціонал". Під час співу прибув автомобіль Червоного Хреста, був пущений у камеру газ, і всі випустили дух у співі й екстазі, мріючи про братерство і вдосконалювання світу… І там стояла маленька дівчинка п'яти років і тримала за руку однорічного братика. Один з команди підійшов, щоб братика роздягнути. Дівчинка голосно викликнула: "Геть, убивця жидів! Не торкайся обагреними жидівською кров'ю руками до мого прекрасного братика! Я тепер його добра матуся і він помре у мене на руках… Гауптшарфюрер Мюль построїв усіх по чотири, і почав прострілювати зі зброї шеренгу за шеренгою (тобто одним пострілом чотирьох — Ю. Г.)".