Отже, що в такому випадку залишається учиняти з міфом про знищення жидів у ГК?
В. Дослідження К. НордлінгаШведський професор Карл Нордлінг узявся дослідити долю 722 названих в "Енциклопедії юдаїка" жидів, що жили під час Другої світової війни на теренах німецького панування. Він установив, що 44 % з них емігрували до початку 1942 р., 13 % померли, 35 % не були зачеплені депортацією, інші були депортовані й інтерновані, але залишилися живі.
Якщо виходити з 4,5 млн. жидів, що жили на теренах німецького панування, то 13 % від їхнього числа становить близько 600 тис.; Заннінг нарахував рівно півмільйона; англійський ревізіоніст Стефен Галлен — 750 тис. Так з мозаїчних камінців складається образ того, що було насправді.
Поза сумнівом, втрата 13 % населення була жахливою трагедією для європейських жидів. Однак і в інших народів втрати були такі ж, або навіть більше.
XIV. Слон, якого не помітили
Про те, що союзники, Ватикан і Червоний Хрест знали про долю жидів, оповідає багато книг. У них без кінця твердять про те, чому ніхто не прийшов на допомогу жидам. Неможливо уявити собі, щоб у Вашингтоні, Лондоні, Москві, Ватикані, Женеві не знали, що саме відбувається в Освенцімі та інших "таборах знищення". Американський автор Давид Віман, розглядаючи це питання, відкрито висловлює підозру, що винищення жидів було зроблене за спільної мовчазної згоди. Він і книгу свою назвав так: "Небажаний народ".
З 1942 р. у пресі курсували повідомлення про знищення жидів. Однак моторошним історіям про парові камери, ГК, вагони з вапном, про вбивства електрикою під землею тощо ніхто не вірив — ні уряди союзників, ні Ватикан, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ще у серпні 1943 р., коли вже існувала офіційна версія про отруєння газом 2–3 млн. жидів, американський міністр закордонних справ Корделл Хелл у начерку телеграми американському послові в Москві викреслив усі вказівки на ГК, як недоведені. Мартін Гільберт у товстій, багато документованій книзі "Освенцім і союзники" пише:
"Назви й місце розташування чотирьох таборів знищення Хелмно, Треблінка, Собібор і Бельзець стали відомі в країнах союзників з 1942 р. Про ГК в Освенцімі мовчали до кінця 1944 р.".
Але Освенцім був розташований у центрі промислової зони. Ув'язнені постійно контактували з вільнонайманими, а ті постійно відвідували свої родини. Далі, ув'язнених постійно перевозили залізницею з Освенціму до інших таборів (згадаємо родину Франк). Як ми вже показали раніше, існувала величезна кількість звільнених з таборів; особливо багато таких було раннім літом 1944 р., коли геноцид, як стверджують, досяг свого жахливого піку. Всі вони, ці десятки тисяч вільнонайманих, переміщених, звільнених, повинні або могли б бути свідками винищування людей, якого світ не знав.
Головне місце, де нібито відбувалися вбивства, — крематорій II у Біркенау, відповідно до наземної та аерофотозйомки, а також замальовок Джона Болла, був оточений невисоким парканом, і з усього табору можна було б щодня бачити чинені там убивства. Безпосередньо до крематорію III, другого за величиною місця масових убивств, примикало футбольне поле, де ув'язнені регулярно грали у футбол. Якби масові вбивства газом відбувалися насправді, то звістка про це за лічені тижні облетіла б союзні країни, над Німеччиною були б розкидані мільйони листівок, які сповіщали німецький народ про злочини його уряду. Але такого не сталося.
З кінця 1943 р. Освенцім постійно фотографувався з повітря. Якби на фотографіях було хоч щось, що вказує на масові вбивства, то англо-американські бомбардувальники без труда зруйнували б залізницю, що зв'язувала Освенцім з Угорщиною. Але вони цього не зробили. Чому? Тому, що на фотографіях не було нічого, що вказувало б на масові вбивства! Прихильники теорії знищення — такі, як Фавен і Віман, Гільберт і Лакер, дійшли до висновку:
— довго приховувати масові вбивства в Освенцімі було неможливо;
— союзники, Ватикан, і Червоний Хрест нічого не повідомили про масові вбивства в Освенцімі та не поворухнули пальцем, щоб врятувати жидів від ГК.
Єдиний можливий наслідок із цих кричущих фактів вивів американський ревізіоніст Артур Бутс:
"Я не бачу у себе в підвалі ніякого слона. Якби в моєму підвалі був слон, я безсумнівно б його побачив. Отже, у моєму підвалі слона немає".
XV. Сорочка Hecca
У грецькому міфі розповідається про кентавра Несса, який, умираючи від стріли Геракла, порадив дружині Геракла Деянірі зібрати кров з його рани, просочити нею сорочку Геракла і, якщо той зрадить їй, надягти її на нього. Деяніра так і вчинила. Сорочка спочатку сподобалася героєві, але потім вона почала його пекти та заподіювати неймовірні страждання. Однак зняти її було неможливо, вона приклеїлася до тіла, і Геракл загинув у стражданнях.