Доволі багато збереглося легенд на Україні про походження тютюну. Слід зауважити, що куріння проникло сюди незрівнянно раніше, ніж у Великоросію, й прищепилося тут з разючою силою. Люлька здавна вважалася ознакою гарного тону й молодецтва, бо була для козака часто єдиною розвагою у степовій самотині на варті, на пасовищі тощо. Вона є начеб неодмінною приналежністю козацької ясної зброї, за неї, за словами однієї народної української пісні, козак готовий без вагання проміняти жінку, а гоголівський Тарас Бульба через люльку накладає навіть головою.[66] До всього того, специфічна збуджувальна дія тютюну, як і горілки, мимоволі, мабуть, навела народ на думку про надприродне походження тютюну, а визнання гріховним задоволення, яке він дає, змусило визнати й первісне джерело тютюну нечистим.
Легенда, записана в Чернігівському повіті, розповідає, що коли Бог розгнівався на чортів і почав скидати їх з неба, то один чорт летів-летів та й нахромився в Рудичевім гаю, що під Вертіївкою[67], на суховерхий дуб. Висів на ньому чорт доти, доки почала з нього порохня сипатися. Стала падати порохня на землю, а з тієї порохні почала рости тютюнова розсада. Люди її стали брати там та палити й нюхати, а потім і в себе на городах розвели.
У Чигиринському повіті записано таку легенду (записана чи переказана у першій своїй половині доволі плутано) про походження тютюну з серії «Обходів апостольських». Колись святих було всього лиш троє: Бог, Петро та Павло, а більше святих не було на світі. Ходили вони собі завжди втрьох, — товаришували. Ось і замислили вони побудувати церкву: «Збудуємо, — кажуть, — церкву на показ людям (тоді віра була жидівська, «було в розброді»: знає кожен, що Бог є, а де він є — того не знає); дзвонитимемо, молитимемося Богу, а люди ходитимуть до нас, дивитимуться на нас і навертатимуться до нашої віри». Дерева з лісу для спорудження церкви вони не возили, а носили на плечах; та що вони наносять за день, те за ніч чорти й порозкидають геть усе. Пішли вони тоді й зайшли до одного ченця; він і не відає, що то Бог і святий Петро, а думає, що прості люди. Гомонять вони поміж собою. «Ось, — кажуть, — підрядилися ми одному чоловікові збудувати церкву на горі, аби було де Богу молитися, але демони щоразу скидають дерево з гори». Чернець і каже: «Можливо, я якось збудую ту церкву». А Бог на те: «Ну, як збудуєш, то Я тобі втричі більше заплачу».
Сидить собі чернець, Богу молиться, — і як унадились до нього з того часу чорти! Стали вони всіляко спокушати його: набіжать до церкви та як насмердять, аби він хоч засміявся… А чернець одне собі знає — весь час Богові молиться. Настав у тій країні голод — ні в кого немає хліба, Чернець став перемелювати тоді попіл на жорнах, пече з нього проскурки й роздає людям. А чорти весь час лазять до нього та не дають йому Богу молитися. Задзвонив він одного разу до церкви, накадив ладаном у капличці — позбігались чорти, заважають молитися… Чернець ну тоді ганятися за ними і спіймав-таки, нарешті, одного. Чорт благає: «Пусти, — каже, — більше я вже не піду, не піду й край!» — «Ні, — відповідає чернець, — не пущу. Наносиш мені он на ту гору дерева на церкву, тоді пущу. Тільки дивись — якщо не наносиш, то я тебе все одно знову спіймаю!» Дочекався чорт вечора, зібрав решту чортів, і наносили вони стільки дерева, що не одну, а дві церкви можна було збудувати. Приходять Бог і святий Петро. Бог і каже до ченця: «Скільки ж дати тобі за твій труд, що ти навозив дерева?» — «Я, — відповідає чернець, — нічого не хочу, а тільки нехай дасть мені Бог, щоб я знав усе, що робиться на світі». — «Ні, — каже Бог, — так не годиться, щоб ти все знав; ну, хіба, — каже, — третину». І дав Бог ченцеві тому так, що він знав третину того, що робиться на світі. Збудували вони церкву, і лишився чернець у тій церкві Богу молитися. Почали туди люди ходити, «приставать у віру», а чернець їх наставляє. Чорти бачать, що вже багато стало тих, хто увірував, прийшли до ченця й давай його спокушати: танцювали, грали на різних музичних інструментах… Чернець не звертає ні на що жодної уваги. Тоді один чорт обернувся на такого ж достоту коня, який був у ченця, прийшов і став у нього під вікном. Глянув чернець у вікно — його кінь. «Хто це, — каже, — коня мого випустив? Він ці дні застоявся, треба буде проїздити». Тільки-но подумав це, а кінь уже стоїть осідланий. «Коли б ти вже, — думає чорт, — скоріше сідав!» Бачить чернець — кінь осідланий, і вирішив, що це, певно послушник осідлав, а до стайні, де стояв у цей час його справжній кінь, і не зазирнув. Сів на чорта і їде. Щойно виїхав на двір, а чорт так одразу і шугонув угору. Підлетів ледь не під самі небеса та й питає тоді ченця: «Ну, що з тобою зробити: чи кинути тебе звідси так, щоб сам ти забився, чи — аби іншого забив?» (А чортові байдуже — чи сам чернець заб’ється, чи заб’є кого іншого — аби лиш спогрішив). «Відпусти, — каже чернець, — мене: я тобі не те що одного, а десятьох людей заб’ю, аби лиш мені ще пожити на світі». Чорт не кинув ченця, бо повірив, що той заб’є десятьох людей, опустив на землю і відпустив його. Прийшов чернець у свою келію, а там сидять послушники й журяться — де ото він подівся? Побачивши його, вони вельми зраділи. І став чернець знову, як і раніш, Богові молитися. Чорт чекав-чекав, поки він заб’є десятьох людей, та так і не дочекався. Являється до нього і не дає молитися. Знову стали чорти спокушати ченця, та нічого не можуть удіяти. Ось старший чорт і каже решті: «Давайте приймемо на себе образ богів і влетимо до нього в келію, коли він молитиметься. Він озирнеться, погляне до нас, бо ми йому осяємо келію, задивиться, кине Богові молитися, почне з нами пити й гуляти — й тоді наша воля чинити з ним усе, що забажаємо». Осяяли вони келію. Чернець подумав, що це — янголи і дуже зрадів. Чорти йому забили памороки, він кинув читати книжку, підвівся, а вони й кажуть: «Годі вже тобі читати, сідай з нами — погуляєш. Ми до тебе прийшли в гості»; Чернець зрадів, підвівся, привітався з ними — подав одному руку, другому… коли став подавати третьому, дивиться, а в них в усіх пазурі такі, як у півнів! Чернець упав і зуби вишкірив, а чорти так і загули з келії: думали, що тепер уже чернець дуба врізав. Слуги ченця почули, що в келії щось загуркотіло. Прибігли, дивляться, а чернець лежить зовсім як неживий. Вони ножем розтулили йому рота, влили в рот води, а тоді почали його відливати. Очумався нарешті чернець, підвівся: «ох, — каже, — лукаві! Що накоїли!» Вмився, помолився Богу й сів читати книжку. Біля келії ріс дуплястий дуб. Чорти підпалили того дуба — спокушають, щоб чернець вийшов гасити. Побачив чернець, що горить дуб, узяв та й закляв у ньому одного чорта; дуб раптом почав зростатися, і чорта розчавило в ньому так, що з нього потекла кров. Чорти й міркують: «Що б таке зробити з цієї крові, щоб вона не пропала». Поробили вони кочерги й почали розгрібати листя; одну частину — в один бік, а другу — в інший. І поріс на тому місці бур’ян з величезним листям. Стали приходити туди пани й почали рвати те листя, і воно їм видалося таким духмяним! Ось стали вони різати листя, палити й нюхати. Оскільки чорти розгрібали листя на два боки, то й тютюн поріс неоднаковий: з одного боку поріс «льохкий» (№сойапа РаЬасит Ь.), а з другого — «корінці, мархотка, листатий» (№сойапа гшііса Ь.). Оскільки тютюн виник із чортової крові, то його й не годиться палити… Нині вже весь світ засмердівся ним, а коли якась душа і є, можливо, праведною, то й та не піде в рай через тютюн.
66
Наскільки міцно' вкорінилася на Україні серед народу жага до куріння, свідчить такий досить сумний факт. 4 січня 1907 року був повішений за наказом Київського військово-окружного суду від 16 листопада 1906 року на Лисій горі, неподалік Києва, козак Юхим Голобо-родько, віком дев’ятнадцять років, за вбивство одного і замах на вбивство другого стражника в селі Хорошках Лубенського повіту. На пропозицію священика висповідатися й причаститися Голобородько відповів відмовою і перед самою стратою попросив лише дозволу… покурити.