«Бесіда трьох святителів», приписана Василію Великому, Григорію Богослову та Івану Злотоусту, — звичайно, лише для надання їй більшого авторитету і з огляду на звичай, який існував, від імені цих святителів провадить дискусії з різних богословських питань, — за своїм походженням належить до часів віддаленої християнської старовини і спочатку занесена до нас, імовірно, з Болгарії, разом з «когцунами», «худими номаканунцями», «ложними молитвами», «Зелейника-ми», «Волховниками», «Чаровниками» та іншими відлученими книгами, бо вона зустрічається в таких болгарських рукописах, де не видно жоднісіньких слідів руського впливу. «Бесіда» має вигляд збірника, укладеного з різних, переважно апокрифічних і легендарних, творів. У них містяться питан-ня й відповіді щодо священної історії і взагалі пізнання, звичайно в мудрованій формі; богословське питання зближується зі складною загадкою, розв’язання якої в очах стародавнього простодушного руського читача уявлялось справою великої мудрості. «Бесіда» знає багато подробиць, зовсім не згадуваних у книгах Святого Письма. Так, вона знає, «зі скількох частин Адама створено», скільки пробув він у раю і т.ін. Знає ім’я невільниці Пілатової, котра виказала апостола Петра; ім’я воїна, котрий ударив Господа на хресті списом і т.ін. Деякі питання і відповіді мають характер жартівливих загадок, наприклад: П. Хто народився раніше Адама з бородою? — В. Козел. — П. Що означає: віл народив корову? — В. Адам народив Єву. — П. Яке було на землі перше мистецтво? — В. Швацтво: Адам і Єва зшили собі одежу з листя смоковного.
П. Що це є: стояв град на шляху, а шляху до нього нема, прийшов до нього німий посланець, приніс грамоту неписану? В. Град — це ковчег, а посланець — голуб, що приніс оливковий сучок.
П. Живий мертвого бив, а мертвий волав? — В. Живий — дзвонар, а мертвий — дзвін і т.ін. «Бесіда» знала, нарешті, що земля заснована «на трьох китах великих» і т.ін.
Засвоєна руським народом, «Бесіда» набула в нас місцевого колориту і пустила глибоке коріння в давньоруській поезії. Перебуваючи в найтіснішому зв’язку з народними забобонами, загадками, прикметами й різними міфічними поглядами і відгукуючись на всі літературні й художні інтереси доби, вона дала зміст багатьом народним пісням, казкам, висловам і, треба думати, в свою чергу сама багато запозичила з цих народних джерел. Люди з суворими православними переконаннями могли дивитися принаймні недоброзичливо або навіть і з презирством на ще наївне зібрання притч і загадок, могли його переслідувати з погляду богословського; але поезія «Бесіди» була така чарівна, що незважаючи на суворі заборони, вона поширювалась у багатьох списках, з найдивнішими, суперечними духові православ’я, наступними, новими додатками. За цікавістю енциклопедичного змісту свого і за грайливістю поетичного переказу, вжитого до народних загадок, вона настільки була поширена між освіченими нашими предками, що уривки з неї були внесені до Азбуки — і, цілком імовірно, не задля самої поетичної форми переказу, а скоріше через повчальність відомостей, які освічені люди думали почерпати з неї. Ще й сьогодні, за словами професора Ф. Буслаєва, де-не-де в глухих закутках Русі можна зустріти освіченого мужичка, котрий, задовольняючись цією цікавою «Бесідою», навчається з неї по-своєму розуміти світ та історію людства, символічно пояснювати собі явища природи і всесвітні події, тлумачити зображення на іконах, водночас дедалі більше звикається з поетичним світом духовних віршів, які проспівує йому мандрівний співець, сліпий старець, який непевно блукає своєю уявою в тому ж наївному, вже зовсім далекому для нас світі апокрифічної «Бесіди».
Апокрифічні і взагалі «відлучені» твори, наповнені вигаданими, іноді навіть фантастичними, розповідями, в яких священні істини змішані з різними грубими помилками і забобонами, підлягали, природно, суворому осуду з боку давньоруської церковної влади. Стаття «Про книги істинні та ложні» дедалі більше розросталась, доповнювана південнослов’янськими і руськими додатками, і постійно вміщалась у Кормчих і деяких інших книгах30, погрожуючи карою тим, хто читає «відлучені» книжки[9]. При всьому тому, книги ті, як ми раніше сказали вже, широко розповсюджувалися «по всій землі Руській», справили величезний вплив на нашу освіту, на нашу писемність, ввійшли в єство народного переказу, релігійних вірувань і космогонічних уявлень. Мало в якій пам’ятці давньоруської писемності ми не зустрінемо якогось апокрифічного сказання або якоїсь апокрифічної подробиці. Багато є «відлучених» книг, на які предки наші дивилися, як на Святе Письмо. Посилання на апокрифічні статті і заборонені твори часто трапляються в церковних словах і повчаннях. Та й самі повчання ці полюбляють убиратись у форму «ложних» книг і приймати чужі заголовки. Так, приміром, одне з давніх руських повчань має заголовок: «Слово Святої Трійці до всього світу на порятунок душі й тіла». Апокриф уперто проникає в церковні зображення, в обрядовість, у церковні співи і т.ін. У старовинних требниках поряд із церковними молитвами вміщалися замовляння і заклинання язичницького походження. У церковних правилах багато положень і заборон запозичено було з «ложних» книг — «худих намоко-нунців», за висловом «індексів», і, під побоюванням прокляття за невиконання їх, пускалось у темний і забобонний народ. Папірці з надписами Господніх імен або з Посланням Авгаря31 до Ісуса Христа навішувалися, з різними примовляннями і молитвами, на шию хворих, і таким чином старе язичницьке вірування в «наузи» зливалося з християнським обрядом. Належні Псалтирі супроводжувалися «відлученими» ворожильними книгами «про місячні дні», передбаченнями того, коли зручно садити, сіяти, брати шлюб і т.ін. Деякі окремі вислови, образні картини в акафістах «Ісусу Найсолодшому», «Чесному Хресту» і «Страстям Христовим» мають на собі явні сліди впливу апокрифів. То чим же можна пояснити таке дивне, на перший погляд, явище?
9
Втім, упорядник Великих Четій-Міней Макарій, митрополит Московський, вніс до свого величезного збірника чимало «відлучених» книг («Слово Яноха праведного», «Сказання Афродітіана про різдво Спаси-теля», «Оповідь про Вавілонський полон» і деякі ін.), вважаючи їх, з простоти своєї, звичайно, «істинними», хоч вони й зазначені як «ложні».