Щодо залізниці й телеграфа кажуть, що це збуваються слова Святого Письма: «оснується світ дротами, і будуть бігать огненні колісниці» (Харківська губернія) і т.ін. Зокрема про залізницю в Старобільському повіті існує легенда, за якою її вигадав не без участі злого духа якийсь нечестивий чоловік, острожник. Він начебто провалився на якійсь горі під землю, побачив там машину (паровоз), роздивився її хорошенько, а потім, коли виліз на світ Божий, зробив і собі таку ж.
Спершу під час будівництва залізниці люди, умовившись із нечистою силою, клали під шпали живих дітей, «щоб машина лучче і скоріш ходила». Багато людей тоді говорило, ніби вони самі бачили на машині чорта, чорного, як вугілля, тільки очі та зуби в нього блищать (мабуть, мова йде про кочегара). В усьому цьому не можна не помічати того глибокого консерватизму, того суто інстинктивного остраху перед будь-яким нововведенням, які до певної міри властиві взагалі простолюду, а надто простолюду руському.
Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи
Ш — поміж усіх інших українських космогонічних легенд та переказів досить помітне місце посідають оповіді про легендарних людей і народи. Джерелами відомостей про різноманітних дивовижних легендарних людей і народи — як, приміром, кінокефалів (песиголовців), циклопів, одноногих, безбородих, парасолено-гих, велетнів, пігмеїв і т.ін. — були в давньому греко-римському світі твори письменників Плінія, Ацила Геллія, Соліна Полцгістера, Філострата та деяких інших, які самі запозичували значну частину своїх оповідань в єгиптян та індійців. У християнській літературі перших сторіч всі ці оповідання звів докупи блаженний Августин, долучивши від себе особисто міркування про походження цих чудовиськ від Адама і Ноя. Багато цих оповідок знайшли собі місце в «Александреїді», де розповідалось про Александра Македонського, що він добирав способів побачити «морські глибини й небесні високості» і під час своїх походів зустрічав усіляких незвичайних людей, між іншим — циклопів і людей із собачими головами. Вже з початком писемності на Україні побутували образи з кола легенд про Александра Македонського, зведених у книзі так званого Псевдо-Каллісфена. Поширювалась «Александреїда» і в пізніших українських перекладах, зразок яких зберігається донині в Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Крім «Александреїди», в середні віки греко-ла-тинські образи кінокефалів, людожерів тощо розносилися по Європі спеціальними космографіями, де було дано карти. Такі космографії здавна заходили і в руські області. У відомому дослідженні п. Ровинського «Руські народні картинки» на 267–268 сторінках другого тому наведено такі уривки з «Книги, що зветься Козмографія», яку «перекладено з римської мови»: (ЗО) Острів. Живуть на ньому люди. У них вигляд песячий. Люди ці великі й страшні… (31) Острів. На ньому живуть люди. Вони волохаті і мають вигляд лев’ячий… Великі й страшні зело на подив (32). Острів пустельний. Живуть на ньому змії: лице дівоче, до пупа людина, а від пупа в них і хобот зміїний. Крилаті і звуться василіски (33). Острів, і живуть на ньому люди-людожери. Був на ньому святий апостол Андрій Первозванний. А віра в них кумирська…» Всі ці острови «Козмографія» розташовує якраз там, де в класичних казках розташовані кінокефали та інші подібні до них фантастичні народи, а саме — на Південному океані, між Індією та Єгиптом.
З фантастичних легендарних людей і народів в українських переказах знані песиголовці— людожери, велетні та пігмеї, морські і лісові люди. Деякі оповіді про них, як побачимо нижче, злилися з оповідями про Соломона, інші побутують самостійно.
Легенди про песиголовців у Греції пов’язувалися з давніми велетнями. Середньовічні письменники мали на увазі під ними то гуннів, то татар, а здебільшого — народ цілком осібний, кровожерливий. Лангобарди під час війни з усипетами36 обманули останніх звісткою, ніби їм обіцяли свою допомогу Песячі Голови: таким сильним було на той час в Європі вірування у справжнє існування песиголовців. Про них розповідали як про чудовиськ, що відзначалися неймовірною жорстокістю: подібно до упирів, вони пили кров ворогів своїх, а коли не вдавалося наздогнати ворогів, тоді пили свою власну кров.
На Україну легенди про велетнів, пігмеїв і песиголовців проникали, без сумніву, потрійним шляхом. І насамперед, деякі риси песиголовців запозичено разом з уявленнями взагалі про велетнів з апокрифів. У перші віки християнства велику увагу церковні письменники приділяли апокрифічній «Книзі Еноха». Апокриф цей повністю зберігся лише в Абіссінії, ефіопською мовою, але невеликі, й притому в дещо зміненому вигляді, уривки з нього трапляються і в слов’янських рукописах і через стародавніх грамотіїв легко й вільно могли проникнути в народне середовище. У сьомому ж, восьмому, дев’ятому і десятому розділах «Книги Еноха» міститься така оповідь про давніх велетнів, яка явила на світ цілу сім’ю українських народних оповідей про Адамових людей велетенського зросту і про песиголовців-людожерів.[30] «Після того як розмножились сини людські, в них народилися вродливі доньки. І коли сини неба, янголи, побачили їх, то, зачаровані ними, сказали один одному: виберемо собі дружин з племені людей і народимо дітей». Головним начальником і вождем цих янголів зображено Батуага; в кількості 200 вони піднялися на гору Агсіев (АгасПв), яка становить вершину гори Агтоп (Негтоп);[31] ця гора називається так тому, що вони поклялися на ній і зв’язали себе взаємними клятвами. Усіх вождів янголів було 18: Ба-туага, який був за головного начальника, ІІгакаЬагатееІ, АкіЬееІ, ТатіеІ, Ііатиеі, Бапеї, Агкееі (Егекееі), Багакиуаі, Аваеі, Агтегв, Ваігааі, Апапе, 2агеЬе, Батзагееі, Епаеі (Баїїа-еі), Тигеї, Іотіаеі, Агагеаі… Від парування цих янголів із дщерями людськими народилися велетні.
30
Переповідаємо розділи з «Книги Еноха» за дослідженням професора І. Порфир’єва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (с.201–202).