За іншою оповіддю, колись — до потопу — жили такі височезні люди, що, бувало, лісом ходили, наче травою. Коли ж повелися нинішні люди, один з велетнів десь набрів на нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем. Забрав він їх усіх до себе на долоню й поніс до свого батька.
— «Ану, поглянь, — каже, — тату, яких я знайшов мишеняток (варіант — черв’ячків. — Ред.)». Батько глянув та й каже: «Не мишенята це, синку, то такі люди, які після нас будуть». Ось тепер і настало наше покоління, а про велетнів і гадки вже немає, тільки десь у церкві — чи то в Києві, чи то у Львові — стоїть нога одного велетня; така, кажуть, величезна, що сягає самої бані. От які були колись люди!.. А то ще кажуть, що після нас (варіант — після Страшного суду. — Авт.) будуть такі маленькі люди, що в наших печах їх буде разом 12 чоловік молотити.
Другим шляхом, яким проникали на Україну легенди власне про песиголовців-людожерів, було поширення серед народу через давніх грамотіїв окремих епізодів «Александреїди» і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові циклопів — Сіцілії і його перемога над Поліфемом). Так, «Александреїда» розповідає, між іншим, про боротьбу Александра Македонського з песиголовцями[34] і з дивами, тобто велетнями, яких він ув’язнив у кам’яні гори: «і прийшов (Александр) у східні країни до моря, до сонячного міста, і побачив тут людей нечистих… Злякався, що коли розмножаться, то осквернять землю, і загнав їх у північні країни в гори високі; і Боговим велінням замкнулися за ними гори північні, тільки не замкнулися за ними гори на 12 ліктів — і тут постала брама мідяна і покрилася сунклітом, і якби схотіли вогнем спалити — не спалять її; в останні ж дні… зникнуть і ці погані народи. Предки наші вказували на різні гори, як на місця ув’язнення «нечистих язиків». Давній літописець записав таку оповідь новгородця Гю-ряти Роговича. Послав Гюрята отрока свого в Югорську землю. «Югорець сказав отрокові: дивні у нас речі відбуваються… там, де гори виходять до моря, а їхні вершини аж небес сягають, у горах тих гук великий і гомін, і крешуть гори ті, що хочуть звідти прорубатися: і в горі тій прорубане віконце мале, і туди говорять, хоч ми не розуміємо мови їхньої, та вони показують на залізо і махають рукою, просячи заліза. Є путь до гір непрохідними урвищами, снігом і лісом, тим шляхом ніколи до них не дійдеш; а є й віддалік на півночі[35]. З приводу цієї оповіді літописець зауважує: «Ці люди ув’язнені («заклепані») царем Александром Македонським». У подорожі Василя Го-гари (1634 рік) читаємо: «Та в тій же грузинській землі між гір високих і сніжних у непрохідних місцях є шпарини землі, і в них загнано диких звірів Гога і Магога[36], а загнав тих звірів Александр Македонський». У вустах великоруського народу оповідка про народи, «заклепані» в горах Александром Македонським, набула такого вигляду. «Жив на світі цар: ім’я його було Александр Македонський. Це було за давніх часів, давно-давно, так що ні діди, ні прадіди, ні прапрадіди, ні пращури не пам’ятають. Цей цар був з богатирів богатир. Жоден силач на світі не міг перемогти його. Він любив воювати, і військо в нього було геть чисто з богатирів. На кого не піде війною цар Александр Македонський — всіх переможе. І підкорив він під свою владу всі царства земні. І зайшов він на край світу і знайшов такі народи, що сам, хоч який був хоробрий, вжахнувся їх: жорстокіші від лютих звірів і їдять людей; у декого з них одне око — і те в лобі, а у декого три ока; у декого одна тільки нога, а в декого три, і бігають вони так швидко, як летить з лука стріла. Називалися ці народи гоги і магоги. Однак цар Александр Македонський цих поганських народів не злякався; почав він з ними воювати. Чи довго, чи недовго він з ними вів війну — це невідомо; тільки поганські народи злякалися і кинулися від нього навтьоки. Він за ними, гнав-гнав, і загнав у такі нетрища, провалля і гори, що ні в казці сказати, ні пером описати. Отам вони й сховалися від царя Александра Македонського. Що ж учинив з ними цар Александр? Він з’єднав над ними одну гору з другою склепінням, і поставив на склепінні сурми, і пішов назад у свою землю. Подмуть вітри в сурми і здійметься страшне виття; сидячи там, вони гукають: «О, мабуть, ще живий Александр Македонський!» Ці гоги й магоги досі ще живі і тремтять перед Александром, а вийдуть звідти перед самою кончиною світу.
34
Професор М.І. Петров висловлює досить імовірне припущення, що песиголовці «Александреїди», можливо, просто звичайні люди зі східних народів, які й нині, як свідчать мандрівники, за ідеал тілесної краси вважають кінчасту (гостру) голову, схожу на собачу, і при народженні дитини намагаються сплющити їй тім’я і загострити його37.
35
«У «Літописі Переяславському», 51, мовиться: «там-бо літа не буває — на самій півночі».
36
Запозичуємо у професора М. Ф. Сумцова таку довідку про Гога й Магога. Гог згадується у пророка Єзекіїля (розділи 38–39) як завойовник, що поселився в землі Магога. Знатник Іван Богослов, кажучи про часи антихриста, також згадує Гога і Магога (Апокаліпсис, 20, 8). За свідченням Плінія (кн. V, с. 25), під іменами Гога і Магога малися на увазі іноді царі Ассірії і навколишніх країн. Але в пророцтві міститься алегорія, і вчителі Церкви його прикладають то до турків, що ведуть битву з християнами, то до скіфів (Плюшар. Энциклопедический словарь. Т. УНТ. — С. 325). У «Месії Правдивому» Галятовського Гог і Ма-гог згадуються в поясненні 6 і 18 пророцтв у першому випадку в значенні народів, ув’язнених у гори Александром Македонським, у другому — Гог у значенні антихриста, а Магог — його воїнства. Перед кінцем світу Ісус розіб’є Гога і Магога на Єлеонській горі, до того ж на полі битви буде стільки списів і луків, що євреї могли б використовувати їх для спалення дров упродовж семи років. У «Вінці Віри» Симеона Полоцького викладено різні думки церковних письменників про Гога і Магога. За одними, Гог і Магог — закляті вороги, замкнені в горах; за іншими, під іменем Гога мали на увазі підданих антихриста, що діяли проти християн таємно, а під іменем Магога — слуг антихриста, що діяли проти них же відкрито.
’Знімок з однієї такої мініатюри з рукописного Апокаліпсиса XVI століття можна бачити в II томі «Исторических очерков» Буслаева, с. 147.
’«Acta Sanctazum, вид. Баландистів, 25 липня. В цитованому нами вище дослідженні п. Ровинського вміщено два зображення мученика Христофора з вовчою головою, зроблених у Росії ще в XIII ст. (III, 634 і IV, 772). Зміст легенди про святого Христофора сповнений високої поезії. В давні часи жив на світі славний велет Оферуш. Він був такого зросту, що коли померла його мати, і Оферуш, бажаючи насипати над нею могильний курган, набрав у свій чобіт землі і витрусив її потім на небіжчицю, то замість могили вивищилася гора аж попід хмари, а там, де взяв він землю, утворилося провалля на стільки ж миль завглибшки, на скільки нова гора вивищувалася над земною поверхнею. Оферуш сів над проваллям і гірко-гірко заплакав; сльози його струменіли в безодню і утворили море: ото саме через те морська вода гірка й солона, як сльози. Замислив Оферуш віднайти собі володаря, могутніш якого не було б нікого на світі. Передусім пішов він на службу до одного могутнього короля; та король цей боявся нечистого, і Оферуш перейшов на службу до чорта. Виявилось, що чорт не без страху — що він боїться хресного знамення. Тоді велетень покинув його і пішов шукати Христа. Зустрівшись з убогим пустельником, Оферуш звернувся до нього з питанням: «Де Христос?» — «Скрізь», — відповів пустельник. — «Як же мені служити Йому?» — «Молися й працюй». Оферуш не вмів молитися, та зате готовий був до найтяжчої праці. Пустельник привів його до бурхливого, стрімкого потоку, в глибині якого тонув усякий, хто наважувався переправитися на інший бік. — «Ти маєш велетенське тіло і надзвичайну силу, — мовив пустельник. — Перенось на своїх плечах подорожніх через води потоку. Твори це во ім’я Христа, і Він зробить тебе Своїм слугою». Звідтоді і вдень, і вночі велетень переносив через потік мандрівних богомольців, спираючись на величезну сосну, як на патерицю. Якось уночі, втомлений денною працею, Оферуш міцно заснув. Зненацька крізь сон йому почувся голос Дитини, що тричі назвала його ім’я. Велетень піднявся, посадив Дитину до себе на плече і ступив до води. Раніш вода ледве сягала його колін, зараз хвилі здіймалися щораз вище й вище і в шаленстві били об круті береги. Оферуш відчув на собі страшний тягар, зігнувся під Ношею і з ляком промовив: «О Дитя! Чому Ти таке важке, так ніби я підняв на свої рамена цілий світ?» — «Ти підняв Того, Хто створив світ», — відказувало Маля-Христос (то був Він). — Охрещений Самим Спасителем во ім’я Отця і Сина і Святого Духа велетень став зватися з того часу Христофором, тобто «носієм Христа».