Звертання саме до святого Юрія про попередження будь-якого взагалі захворювання пояснюється, очевидно, тим, що на великомученика Георгія, як відомо, перенесено народом за християнської доби риси язичницького весняного бога Сонця.
Замовне лікування хвороб доступне далеко не кожному, бо для цього вимагалося найвище знахарство, найвище знання таємничих сил природи й цілющих властивостей трав, яке звичайно передається з роду в рід. Так з’явились знахарі й знахарки.
У Великоросії більше значення в житті простого народу має чаклун, знахар. На Україні ж знахар поступається гілкою першості перед знахаркою. Знахарем або знахаркою, за народним повір’ям, можуть бути власне лише ті, хто народиться й буде відлучений від грудей у понеділок, через що знахарі й знахарки звичайно «понеділкують» (постяться) у понеділок[44].
Самий початок знахарства, лікування хвороб шептанням, легенда з циклу «Обходів апостольських» бере від Спасителя, до того ж благодатний дар цей Спаситель дає саме старій жінці, котра потім навчила цього мистецтва інших старих жінок.
Жила одна стара, — розповідає легенда (записана в Канівському повіті), — та така бідна, така вбога, що не лише їй нічого було їсти, але ніде було їй, нещасній, навіть переночувати: бувало, де застане її ніч, там вона і засне. Ось спить вона якось десь під тином, коли раптом йде дорогою Сам Господь і з ним два апостоли — Петро й Павло. Глянув Господь під тин — лежить якась стара. Господь і питає її: «Чого ти, жінко добра, лежиш тут? Невже ж у тебе нема зовсім притулку?» — «Ні, — каже, — чоловіче добрий. Так ось я й живу і вдень і вночі, як бачиш». От Господь і порадив їй: «Зараз, жінко добра, приїдуть сюди за тобою в повозі: бачила — там лежить багатий пан при смерті, хворий. То ти пошепчеш, і він дасть тобі за це багато грошей». Може, й не вміла вона Богу добре помолитися, а тут раптом їй Господь так дав, що вона зразу ж пізнала, як треба «і шептать, і обмовлять, і примовлять». Господь з апостолами приходить потім до того пана, що лежав при смерті, й каже: «Пошли ти коней за тією старою, котра лежить у такому-от селі під тином, то вона тобі відволодає твою хворобу». Послав він повіз, привезли ту стару до пана. Тільки-но вона водою його скропила, пошептала, чи як її вже Господь напоумив — панові одразу ж легше стало, зробився він такий радий та веселий і все дякує старій… Минув, може, тиждень чи два після того. Пан одужав зовсім й відпровадив стару додому, ще й винагородивши її при цьому й грішми, і хлібом, і всім-всім, чого лиш вона забажала. Стара все це взяла, поїхала додому, та з тих пір тільки вже з шептання й жила; та інших старих жінок навчила того, «що їй Сам Господь Бог вразумив».
Доля всіма покинутої старої, що стала потім благодійницею людей, мимоволі, за асоціацією, нагадує записану у Васильківському повіті легенду «Від чого тепер старі люди помирають своєю смертю?», що містить у собі ясні сліди найдавнішого побуту. Колись, — розповідає ця легенда, — було так на світі, що старих людей убивали. Постаріє людина, її візьмуть та вб’ють: «Він старий, — кажуть, — нащо він здався? Навіщо його марне хлібом годувати?» От один син і пожалів свого батька: замість того, аби вбити старого, син сховав його в льох і потайки від усіх носив йому туди їсти. На той час послав Бог голод; поїли люди весь хліб, помололи й поїли навіть і той, який залишили було для сівби. Приходить той син до батька та й каже: «Ось тепер уже я вас, тату, вб’ю: їсти нічого. Тепер уже й мені самому доведеться з голоду помирати». — «Ні, синку, — каже батько, — ти мене не вбивай, а зроби-но ось що. Піди виори десятину поля, розкрий хату, посічи ту солому, яка в стрісі, та й посій: може, на той рік вродить хоч на насіння». Послухався син, посіяв січку на десятині. Аж уродив хліб, та такий густий і гарний, який рідко буває і доброго року! Побачили люди, що на тому полі вродив такий гарний хліб, прийшли до господаря й питають: «Що ти посіяв? Де взяв насіння, коли ні в кого на селі не було вже й зернинки?» — «Що ж, — каже, — люди добрі, нічого більше правди таїти: я свого старого батька не вбив — жаль мені його стало, а сховав його в льох, щоб люди не знали, та й годував його там. Коли послав це Господь на нас, грішних, кару, поїли весь хліб, так що ні в кого в засіках не залишилось ні зернинки, а туг наспів час сівби, пішов я до батька. А він мені й каже: «Розкрий, синку, хату, посічи солому зі стріхи на січку та й посій». Я так і вчинив: зорав нивку й засіяв її січкою. А тепер ось і вродило, слава Богу: вистачить і мені, буде й іншим». — «Не вбиватимемо й ми своїх батьків, — може, й нам вони коли-небудь стануть у пригоді». З тих пір й повелося, що старі люди стали помирати вже своєю смертю.
44
Як у деяких місцевостях України, так і в літературі дуже часто плутають знахарів і знахарок, що займаються лікуванням, із знахарями й знахарками — чарівниками, ворожбитами й ворожками (про них мова попереду) і подібними до них пройдисвітами та явними ошуканцями, що користуються темнотою народною. Але така плутанина є принаймні грубим непорозумінням: власне знахарі й знахарки намагаються робити саме лиш добро людям і всіляко протидіють чарівникам та подібним до них злим геніям простого народу.