Головним світилом небесним є сонце — «цар неба». Воно освітлює і зігріває землю вдень, а вночі ховається за неї, «обходить» її і на ранок знову з’являється на сході (Луцький повіт). Воно уявляється народом то отвором, зробленим в оболоці, що ми крізь нього бачимо частину неба (Літинський повіт); то величезною свічею, яку носять янголи для освітлення землі (Вінницький повіт); то найвели-чезнішою іскрою, яка невідомо як тримається у просторі і невідомо як світить (Житомирський повіт); то вогняною неспалимою кулею (Проскурівський і Вінницький повіти); то вогнищем, що підтримується якимось «дідом», з чиєї волі починається день, і настає ніч (Грубешівський повіт); то відблиском лику Божого, через що воно таке яскраве (Углицький повіт); то великим колесом, або кругом, і його можна дістати навіть рукою, коли воно опускається за пруг (Вінницький повіт). У Холмській Русі його називають оком Божим і таким чином пояснюють всевідання Боже.
Майже повсюдно в Україні вважають, що земля стоїть непорушно (винятки порівняно поодинокі, як, приміром, у Літинському, Новоград-Волинському, частково у Сос-ницькому і небагатьох інших повітах), а сонце рухається. Ополудні воно трохи відпочиває, а надвечір геть іде на відпочинок; спить, а рано вранці встає.
Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня — «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре — ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер (Старокостянтинівський повіт). Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток (у Луцькому й Жи-томирськомуповітахкажуть, щосонцеховаєтьсязаземлю, або «на той світ», у Канівському — за гори). Під землею ж є інший світ, і коли настає день, в нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча — «шатанів» (мабуть, перекручення татарських «шайтанів»), бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів (Вінницький і Углицький повіти)[53].
В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:
«День добрий, пане-господарю!» — «Здрастуй», — відказав чорт, вийшовши з кутка. — «Прийміть мене в компанію». — «А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, — тоді тобі буде добре». І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.
Якось чорт і каже йому: «Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі». І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже: «День добрий!» — «Дай, Боже, здоров’я, пане!» — відповідає злидар. Тоді чорт каже: «Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце».
У Луцькому повіті сонце уособлюють у вигляді живої істоти, але у формах невідомих; місяць і зорі складають сім’ю його. У Новоград-Волинському повіті сонце уособлюється в образі жінки, яка нерухомо стоїть у повітрі над оболоками понад святим містом Єрусалимом; вночі земля обертається і затуляє собою сонце. В деяких місцевостях Вінницького повіту сонце уявляють у вигляді чоловіка з осяйним лицем, проміння якого освітлює цілий світ. Ця форма уособлення вельми легко могла виникнути під впливом загальноприйнятого зображення сонця у живопису. Та особливо цікавою є казка, записана в тому ж повіті, де сонце подано людиноподібною живою істотою, що має матір, викрадає собі жінок з-поміж людей і ходить небом у шатах, сповнених світла й тепла.
53
У Холмській Русі зміну дня й ночі пояснюють відсутністю сонця, яке, йдучи під землю, купається там у морі, а потім, за допомогою двох якихось невідомих істот, знову з’являється на небі з боку, протилежного заходу.