А з-за гори, гори Буйний вітер віє.
Ой там Коваленко Пшениченьку сіє...—
завів хтось із козаків, і зразу ж десятки голосів підхопили — попливла степом пісня про бідолашного Коваленка, що, на своє безголів’я, зустрівся в полі з панами, а вони зв’язали йому руки-ноги сирицею, залили очі живицею.
Наче набрала пісня з серця смутку, хлюпнула, не міряючи,— і все посмутніло навколо: трава, що хилилась під ноги коням, острівці хмар у звечорілому небі й лебеді, що летіли ключем кудись у дніпрові плавні, розхлюпуючи крильми призахідне проміння.
Кошовий стріпнув головою. Чи то від пісні, чи від того, що поряд їхав сіроокий знайда, згадалось давнє. Хоч не таке воно було, щоб про нього згадувати.
Поліські хати згадались... І хатка під дубом — мала, з замшілою покрівлею: крізь неї, як палили в печі, рясно курив дим — комина не було. У тій курній хатці жив Яцько з бабунею й малим братиком: батьки повмирали давно, кинувши їх сиротами.
Бабуня збирала зілля в лісі, сушила пучечками, лікувала хворих, гоїла зламані руки й ноги, зашіптувала бешиху й трясовицю-лихоманку, напувала, чиїм сама знала. За це звали її відункою і знахаркою, а де- хто — позаочі — відьмою й чаклункою.
На лихо, заслабла у війта [7]корова, певне, наїлаог чогось у лісі. Покликали бабуню,— краще б не йшла. Ледве влила корові в горлянку свої ліки — ряба загребла з болю й одубіла.
За ту корову зігнав війт злість на старій: присудил своєю владою втопити в річці як відьму.
Яцько й не знав, що діється: ходив на три дні в п>г- щу на лови. Коли повернувсь по обіді, тягнучи на спині вбиту стрілою козулю, бабуні вже не було, а хатка під дубом горіла високим полум’ям, аж сичало, капаючи у вогонь соком, обсмалене, вузлувате віття.
Яцько не скрикнув, не застогнав: стиснувши кулаки, мовчки став коло пожарища, все одразу нач:« заструпіло йому всередині.
Кинувсь шукати братика, що, казали сусіди, забіх безвісти з переляку,— тільки дрібні слідочки знайшов коло болота, де цвіли купами блакитні незапоминай:- ки. Далі чорніло в трясовині бездонне вікно — не вар т1 було й шукати.
На світанку Яцько, мов рись, прокрався до війтового подвір’я. Прив’язавши до стріли тліючу головешку з пожарища, вцілив з лука в солом’яну стріху. Із сухої соломи хутко закурів густий дим, поповзли вог^- ники. Тепер треба було тікати.
Вже давно чув Яцько, що по Україні гуля з вінс^- ськом славний отаман Северин Наливайко, що люди по селах б’ють шляхту й ватагами сунуть до нього, бо він, кажуть, заприсягся викоренити від Дніпра й до Карпат геть усіх панів разом з підпанками, а землі, ліси й води повіддавати селянам.
Отож і подавсь Яцько до нього від своєї недолі, побрів поліськими борами та хащами, закинувши за плече важкенного лука.
Та не так сталось, як гадалось. Доки вибрався з пущі, доки напитав дорогу, блукаючи від села до села, пішла поголоска, що такого пива наварив панам Наливайко, аж сам круль польський звелів звести його зо світу. І вже королівський гетьман Жолкевський рушив з п’ятьма полками, оточив повстанців і стис кільцем за Лубнами над Сулою.
Кажуть, тяжко бороняться наливайківці, але вже занепадають на силі, допомоги їм нема нізвідки. Вже котрий тиждень б’ються навмируще: вважай, половини війська не стало.
Інші перечили, що нічого, мовляв, з тієї облоги не буде: Наливайко — козак-характерник, знає чаклунське слово. Такого туману напустить, що своє товариство виведе геть, коли сам схоче. Махне булавою — і всі ворожі вояки-жовніри, піші й кінні, попадають на землю, позасинають, як мертві.
...Та Наливайко, звісно, не був характерником, хоч про нього йшла така слава. Мав нелюдську силу й звитяжне козацьке серце. Як заприсягся, так і зробив: два роки заливав шляхті сала за шкуру.
Такого повстання не чувано на Україні: мало не з усього Правобережжя повтікали за Віслу з усім добром пани з панками, побоюючись хлопської ломсти.
Але це вже прийшла остання година. Надумали наливайківці шукати на Русі рятунку. Вже не раз бувало: приймали на Русі по-сусідськи ватаги втікачів з України, пускали селитися на своїй землі, допомагали перебути лихо.
Та не так сталося: підступом дізнався про все Жолкевський, заступив дорогу. Вже тижнів зо три нали- вайкове військо, голодне й змучене, відбивало шляхетські полки, обгородившись возами, й не зломити б його коронному гетьманові, якби не вдався знов до підступу. Серед ночі підкуплені запроданці прокралися нишком у намет до Наливайка, схопили сонного, скрутили й винесли з табору, просто в руки жовнірам, які дожидали їх у шанцях, порубавши повстанську сторожу.
Тієї ж ночі повезли Наливайка до Варшави, бо король звелів закатувати його й спалити в мідянім бику...
Коли Яцько по довгих блуканнях добивсь нарешті до Сули, вже давно було по всьому. Тільки шибениці з повішеними чорніли до обрію та громадились горами на багнистому березі непоховані трупи. Зігнала шляхта злість за свої поразки і втечі — замордувала й порубала всіх повстанців до одного: не лишилося з усього табору й душі живої.
Постояв Яцько над Сулою, спідлоба дивлячись, як вітер ворушить на мертвих головах зліплені засохлою кров’ю чуби, та й подався шукати дорогу на Січ, обіцявши собі довіку не забути того, що бачив.
Він і не забув: скільки років минуло, а те мертве поле досі стоїть перед очима.
...Ніби тікаючи від лихих спогадів, вдарив румака нагаєм. І зразу ж позаду затупотіли дужче, рушили чвалом козацькі коні. Треба було поспішати, щоб не захопила ніч у дорозі: на спочинок мали стати далеченько звідси, коло прадавньої могили з кам’яною бабою на вершечку — багато таких могил було розкидано в степу до самого моря.
Гей, батьку! — гукнув кйзак, що їхав з правої руки в передній лаві.— Хтось скаче до нас! Чи не ординців, бува, спровадив Криворотий?
Бородавка, заслонивши долонею очі, глянув на крайнебо, де вже пірнало в червону повінь велике, як жорно, сонце. Там, ніби виринувши з променистого заобрійного краю, справді скакали до козаків якісь вершники.
Ой, то не орда! — дзвінко закричав Михай- лик.— То наші, з хутора, мене шукають! Я до них! Можна, пане отамане?
Куди, дурню? — роздратовано гримнув кошовий.— Чого сіпаєшся? «Наші з хутора...» А ти їх роздивився?
Хоч і знав Михайлик, що не годиться перечити старшому козакові, та ще й кошовому, а тут не стримався.
Ой, ні! Ой, ні! — скрикнув, підстрибуючи в сідлі з нетерплячки.— їй же богу, то наші! Он тато Мех- тод попереду рукою махають...
Скуштувати б Михайликові нагая — кошовий уже й брови насупив, та врятував рудовусий Степан.
А воно, батьку, так і є, що свої! — загудів басом.— Не чуєш хіба: он передній гука «пугу!».
Незабаром прискакали хуторяни. Попереду батько Мехтод, без шапки, з розмаяним сивим чубом. Руки йому трусилися, єдине око почервоніло, наллялося кров’ю. Проте й знаку не подав, як зрадів, побачивши Михайлика. Спинив коня, як годиться, віддав уклін, спершу січовому отаману, потім усьому запорізькому війську.
Здоров, побратиме! — стримано відповів Бородавка.— Оце таку роботу маєш — за приймаком без шапки по степу ганяти? На біса й краще...
Знаючи козацький звичай кепкувати з усього, Мехтод тільки всміхнувся, кинувши, проте, докірливий погляд на Михайлика.
А може б, ти мені його за джуру віддав? Га? — раптом спитав отаман.— У мене, правда, нагая не раз покуштує, проте буде з нього козак. Знатиме, коли на вербі груші ростуть, а на осиці кислиці. Згода?
Михайлик сполотнів з несподіванки. Хоч і не абищо бути джурою в кошового, та невже ж батько згодяться? Невже скажуть зараз: «Бери, коли хоч...»
Але Мехтод похитав головою.
Не гнівайся, отамане,— мовив тихо.— Як умру, тоді й забирай хлопця, коли твоя ласка. А тим часом... хай у мене...