Вісім років, вісім довгих років Ломоносов боровся за свою лабораторію. І радість від перемоги була велика і плідна. За кілька років праці в лабораторії Ломоносов впевнено створив і експериментально обгрунтував начала хімічної науки.
V
Тільки тепер Ломоносов зрозумів, що таке справжній брак часу. Наприкінці робочого дня він з незадоволенням зустрічав прихід ранніх зимових сутінок, а починаючи день, сердився, що доводиться працювати при свічках. Зрештою, слова «кінець» і «початок» робочого дня навряд чи можна вживати в їх прямому значенні. Бо кінець робочого дня, чи, вірніше, робочої доби, з’єднувався з його початком. І рідко випадала ніч, яку Ломоносов проводив у ліжку. Часто-густо він засинав неспокійним сном на дві-три години, сидячи на табуретці біля однієї з лабораторних печей.
Ломоносов відмовляється від нової квартири, що йому, як професорові, належало зайняти. Нова квартира була на другому березі Неви і діставатись до неї дуже важко. Взимку ще нічого — можна йти по невському льоду, а влітку треба добиратись в обхід. Ні, краще залишитись на старій квартирі. Хоч і холодна вона, і вогка, зате лабораторія буквально за кілька кроків.
Хімія витіснила на цей час всі інші захоплення Ломоносова. Лише один раз, через кілька місяців, він пише віршованого листа графу І. І. Шувалову. Там є такі рядки:
А літо Ломоносов любив з усією пристрастю петербуржця, змушеного більшу частину року бачити мрячливе небо. Тугу за літом він міг вгамувати хіба що у віршах, зате вони стали перлиною російської поезії XVIII століття.
Вірші ці були мимовільною «слабістю» вченого-поета, якої він не соромився, тому що на його хімічному полі діяльності наступили гарячі дні.
До експериментів по обгрунтуванню того закону, який пізніше буде названий іменем Ломоносова, вчений приступив, твердо впевнений у кінцевому результаті. Вже в листі до Ейлера, що безпосередньо передував цим експериментам, Ломоносов пише слова, які згодом стали знаменитими: «…всі зміни, що в природі трапляються, відбуваються так, що скільки чого до одного добавиться, стільки відніметься від іншого. Так, скільки до одного тіла добавиться речовини, стільки ж відніметься від іншого… Цей закон природи є таким загальним, що поширюється і на правила руху: тіло, що спричинює поштовхом рух іншого, стільки ж втрачає свого руху, скільки передає другому тілу».
Ну, а потім пішли досліди. Перед цим Ломоносов ще раз уважно прочитує твори Бойля, у відкриту полеміку з яким чи, вірніше, з його непорушним авторитетом, йому доведеться вступити. Схема досліду Бойля була зрозумілою. Він брав кусок свинцю і клав його в реторту, яку потім запаював. Реторта довгий час нагрівалася на вогні. Свинець плавився, а потім покривався сіруватим порошком — «окалиною», як називали в той час, або «окисом», як говоримо ми тепер. Чим довше стояла реторта на вогні, тим більше утворювалось порошку. Після закінчення прожарювання Бойль охолоджував реторту і обережно відламував кінчик. При цьому Бойль з спостережливістю справжнього вченого відзначав, що повітря із свистом вривалось в реторту. (Ще б пак, адже весь кисень, який був у повітрі запаяної реторти, пішов на реакцію з свинцем!). Після всього Бойль зважував реторту. Виявилось, що вага реторти збільшилась. (А як же інакше, адже в в колбу ввірвалося повітря в об’ємі поглиненого кисню).
Бойль був дуже задоволений результатами дослідів, які, до речі, відтворювалися з великою точністю і незмінною сталістю. Ці результати повністю погоджувались з його поглядами. Збільшення ваги реторти зрозуміло: «вогненна матерія» («теплець») проникнула крізь стінки реторти і, змішавшись з металом, зробила його важчим.