Передчуваючи близьку смерть, хворий на рак, український поет Леонід Первомайський бачить з вікна чийсь похорон з «неприкаяними музикантами», вінками, «срібним автобусом». Це реальне, а може, нереальне видіння, викликає у нього жах. Він знає, по кому подзвін. Смерть притягує його, змушує простежити увесь сценарій міського квапливого похорону, а потім вчинити суд власному життю, так само квапливо вилущуючи з власної поезії золоті слова і срібні рядки, щоб бодай на мить відчути недаремність життя. І це таке людське бажання — ще трохи пожити, аби побачити весну, ще побути між людьми — від нього здушує горло. Ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, а все інше уявляємо надто добре. Тому завжди існує незавершеність буття, яку так тонко відчували люди зі Сходу, доки у їхній світ не увірвались жорстокість та рабство.
IV. ЛІТО
З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій в темряві материного лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю ймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.
Людське життя теж має свої «пори року», що у природі визначають шлях рослини від проростання до в’янення. Ламетрі порівнював людину не лише з машиною, а й з рослиною, що більш приємно, бо Ніцше називав її «брудним потоком». Індуси мали касту «недоторканих», чому взагалі не можна знайти виправдання. Ламетрі позбавив людину безсмертної душі, тобто шансу продовжити існування. Мабуть, у цього чоловіка були підстави вважати, що людина, котра не має власної думки, є рослиною чи машиною. З якоюсь дитячою жорстокістю він анатомував красу. Щось схоже вчинив мій дитячий приятель, знайшовши мертву іволгу. Він розрізав її ножиком, аби подивитись, що всередині. Я стояла поруч, завмираючи від жаху. Не знаю, чому мені було так страшно. Одна річ, волання і гнів пророка, інша — науковий аналіз. Надто часто слухаючи лукаву людську мову, ми втратили чутливість до слова, втратили подив перед цією організованою системою звуків, семантичних та граматичних зв’язків, і звідти почалось наше падіння, а література стала товаром. Тому безмовність вражає більше, але вона — небажана. Чарлі Чаплін покидає кіно, як тільки у ньому починають розмовляти уголос. Захаращене словами життя, позбавлене свого природного плину, стає для більшості з нас прокляттям. Воно знищує в людині віру, допитливість, чистоту. Кожен з нас мусить боротись за себе, стаючи то Сізіфом, то Мідасом, то гомерівським Терсітом з усіма наслідками, що випливають з цих ролей. Колись їх були одиниці, нині — леґіони прикутих до скелі соціуму нещасних. Безперервна праця і війна не мають взагалі сенсу, а тим часом їх зробили чеснотами цивілізації.
Невідомо, як взагалі людині могло спасти на думку вбивати собі подібних чи працювати задля самої праці. Ще більш неприроднішим є зростання особистих потреб, адже людина не може споживати більше їжі, ніж потребує її організм. Однак природні потреби стали надмірними: потреба в їжі перетворилась в обжерливість, продовження роду — в сексуальні збочення, потреба в одязі — в моду, що безперервно міняється. Мовлячи про такі очевидні речі, я розумію, скільки існує арґументів на користь зростаючих потреб. Найперший серед них — не можна зупиняти потяг, який вже набрав швидкість, бо станеться катастрофа. Насправді, свідомість важливіша за будь-які соціально-економічні механізми. Коли людина вросла, за висловом Акутаґави, у зубчасті колеса чи спільність людей нагадує щурячого короля, кожен зокрема не здатний не тільки себе прогодувати, а й мислити самостійно. Людям здається, що зупинка машини є смертю для них. І це справді так — там, де хаос рівнозначний смерті.