Принцип аналогії створив науку і мистецтво. Проте сучасні наука та філософія відривають людину від її природної сутності, позбавляючи коріння. «Укорінення» назвала свій трактат співвітчизниця Альбера Камю Сімона Вайль, показавши, що відбувається з потребами людської душі, яке насильство чиниться над свідомістю кожного з нас. Насильство — це «позбавлення коріння». До речі, Ламетрі написав ще один трактат «Тварини більше, ніж машини». В теперішньому духовному вакуумі про кожну живу думку можна сказати, що вона не є ориґінальною. Натомість «ориґінальна» думка — це думка збочена, яка не суперечить хворій цивілізації. Отже, людина є рослиною, бо прагне вкорінитися у життєвому середовищі. Людина без почуттів і незалежної свідомості — це машина. Тварина відчуває і прагне бути незалежною, отже, вона — більше, ніж машина. Ламетрі умів спостерігати й далеко випередив свій час, і не тільки свій. Це він назвав Монтеня першим французом, котрий почав думати.
Починаючи писати цей есей, я мала на меті показати, якими важливими є для людини її почуття у різні пори життя. Мені нецікаво описувати детально стани людської душі. Кожного дня щось впливає на мої думки, я дізнаюсь щось нове, та й, зрештою, після осені настала зима і гостро відчувається потреба у сонячному теплі. Я залежу від усього цього, і тому ритм думки змінюється. Відчуваю, наскільки світ змінюється, коли беру до рук перо і схиляюсь над аркушем паперу. Це дуже важливо — бачити й відчувати одночасно. Майстер переймається лише тим, щоб механізм працював згідно заданої ним програми. Вій відповідає за це, але той, хто користується виготовленою майстром річчю, відповідає лише за себе. Стосунки майстра й користувача — примітивна модель взаємодії живих істот. Майстер — не творець, бо його особистість не впливає на того, хто користується виробом. Творець викликає почуття, пробуджує свідомість зі сну, що називається життям. Хоча вона може прокинутися й сама: від страждання, від променя сонця, від краплі роси, що впала на щоку. Існує безліч речей, здатних збудити нас і наше сумління. Геґель порівнював сумління зі світильником, який розганяє темряву, але люди часто його зумисне гасять. Покладаючи провину на суспільне середовище, як це часто бувало у XIX столітті і чим так обурювався Достоєвський, людина втрачала сумління. А з іншого боку, сумління є також хворобою, бо змушує страждати. Такими нас, очевидно, бачить ота Вища Істота, котра має безліч імен і безліч ніким не підтверджених місцезнаходжень. І Їй, напевно, що шкода тих, хто зазнає муки від дня народження до дня смерті.
Древні ставили Сонце в центр Всесвіту, доки врешті наука не зробила його третьорядним світилом Галактики. Зорганізований Всесвіт став наслідком випадкового вибуху, а не цілеспрямованою акцією Творця, хоча його закони досі залишаються непізнаними, а ті, які начебто абсолютні, вже зараз виявляються фальшивкою. Зрештою, моїх сучасників це цікавить щораз менше, бо вони й так отримують надмір «конче потрібної інформації». Ми живемо у хаосі, впорядкувавши лише якусь крихітну його частинку, накладаючи її формат на усе буття. Один формат у дитини, інший — у юнака, ще інший — в зрілої людини. Чим більше звикаємо до свого середовища, тим важче позбутися знань, і тоді виручає банальна житейська філософія, яка відгороджується в ім’я стабільності від болісних, але таких потрібних, істин. Коли людина перестає рости, вона повинна б дозріти. Натомість вона клонує себе недовершену в дітях, стає сліпим знаряддям суспільної думки.
Виживання стада важливіше за життя окремої особи; тільки в тоталітарному суспільстві кожен приносить цю жертву примусово, а в демократичному — добровільно. І перші кроки до гуманного суспільства здійснюються в умовах шаленого їм опору, нищення культури як вияву найбільшої людської чесноти — свободи вибору. У юності здається, що свобода — це здобуття самостійності й незалежності. Однак зріла людина зі смутком визнає: свобода — це неприналежність з її обов’язковим наслідком — самотністю. Не належати — означає не мати нічого, що зв’язувало б людину: ні власності, ні влади. Неналежними, вільними стають одиниці. Якщо їх до цього змушують обставини, вони — не мають свободи. Це річ — добровільна й усвідомлена. Парії викликають у решти суспільства осуд, ненависть і зрідка — співчуття, а то й ксенофобію як крайній, нелюдський спосіб відчуження. Перш ніж подивитись, чим завдячує людина неналежності, повернемось до тексту Михайла Коцюбинського, письменника з дуже чутливим сумлінням і панорамним баченням світу, ознаками, що не часто зустрічаються в нашій українській літературі, для якої характерні дві больові точки: збереження мови і державна незалежність.