Отже, якогось літа, тобто літа 1908 року, письменник відбуває щорічні вакації на селі. Він саме в тому віці, коли наближаються до межі зрілості й старіння, коли хода в людини стає повільнішою. У когось цей вік настає пізніше, у когось раніше, але саме тоді, коли людина ніби пізнала себе, ніби пізнала інших, і тепер прагне осягнути власне місце у світі, що складається з безлічі реальних і вигаданих світів. Втім, не в кожного виникають ці проблеми.
Книга Коцюбинського зараз лежить на полиці, і я не збираюсь її препарувати: мені досить враження, яке справив на мене уривок з «Intermezzo». Отже, чоловік, що втомився від праці і міської суєти, перебуває наче у раю, обмеженому часом перед жнивами і простором, який можна виміряти пішки вздовж і впоперек. Щось подібне описує Альбер Камю в «Шлюбах у Тіпаса»: людина сам на сам із сонцем, небом і травами. Її повернення назад, до людей, передбачене сумлінням. З розкішних полів виповзають злидні, людське горе отих тихих, висушених працею, невільників землі й пана — хліборобів. У небі сяє сонце — символ справедливості й досконалості. Уривок з тексту простежує зародження власної свідомості аж до усвідомлення істини — сонця незаходимого. Непорушне сонячне світило в імпресіоністичному сприйманні розбивається на промені й відблиски тут, на землі. Того осяяння, що вдалось Григорію Сковороді, людині незалежній, не відбувається. Автор знає, що це лише інтермеццо великої драми людського роду, де сильні залежні від зла, а слабкі — від сильних. Можливо, істину слід шукати поміж сумлінням та непричетністю, опівдні, коли сонце в зеніті. Відчувається, як гірко мати досвід, як на все падає тінь розчарування, як людина відшукує блиск сонця в обличчях тих, кого любить. Розчарування в дітях ще попереду. Кожен з нас не очікує отриманого результату виховання власної подобизни, бо любов не розділяє, а прив’язує. Свобода не сягає далі особистої свободи вибору, і всі любовні драми відбуваються саме на полях свободи. Навіть цей нижчий щабель свободи зуміє переступити далеко не кожен. Оскільки вибір може зробити нас залежними, то з’являється думка, ніби гроші і влада дають свободу. Вона вкорінюється не лише у свідомість, а й у землю, висисаючи з неї усі живильні соки. Тепер можна дати визначення людини: плоть, наділена розумом. Замість — «дух, наділений плоттю». Між цими двома людьми існує жахлива прірва, заповнена брехнею, захланністю, жорстокістю. Коцюбинський розкриває перед нами красу, створену підневільними людьми. Вона начебто така сама, як і краса, що є творінням Бога-засновника. Але незабаром жнива, які відділять корисне від некорисного. Незабаром — осінь життя. Міста виникають як притулки, щоб охороняти людей з їхніми багатством і владою. Селянин, кинувши косу, тікає за міські мури і, дивлячись, як нищать та грабують його працю, плаче.
Тепер немає таких міст. Ті, хто йдуть із села в місто, залишають власні душі як щось непотрібне на межі, в купі картоплиння. Наче втому після багатьох віків праці, з якої поступово вивітрювалась поезія, бо та праця була на землі, що належала комусь іншому.
Поза тим уривком з «Intermezzo» є звернення до сонця, щоб спалило землю, очистило її від скверни. Так само, як у Шевченка, про правду: «… сонце встане І оскверненну землю спалить». Злидні, війни, несправедливість змушують страждати мільйони людей, але це не вціляє кожного в саме серце. Ми навіть буваємо іноді щасливими й вільними, принаймні, відчуваємо це. Але в нещасливому краї — нещасливі всі. Війна суперечить здоровому глузду, надмірне багатство — також, несправедливість не менш абсурдна. Ми звикли жити в світі, що втратив розум, а, отже, й чутливість. Альбер Камю, пишучи в розпал Другої світової війни «Листи до німецького друга», без вагань стверджує: у цій війні переможе розум, а не розсудливість. Його власне визначення розуму — ясна свідомість, що діє на благо людині. Камю зауважує: «Ми соромимось розуму і таємно мріємо про якесь щасливе варварство, коли істини давались би без зусиль». Істини нав'язують нам з дитинства, не даючи змоги відкрити бодай одну. Гасло, кинуте натовпу й прийняте ним, призводить до фанатизму, і того, хто не може це зупинити, охоплює відчай.
«Intermezzo» — це шлюб з природою. Плодами цього шлюбу є чутливість і та єдина містична радість, у якій людська істота не буває егоїстичною. Для радості потрібно щонайменше двоє. Але двоє людей — це вже людство, а людина й море, людина й поле — обіцянка гармонії, раю.