Відчай, що охоплює Коцюбинського при зустрічі з постарілим завчасно селянином, не є лише наслідком соціального та морального безсилля. Це — трагедія несумісності краси й потворності. Надмір завжди потворний і порушує баланс у Всесвіті. Як обурюється Сей Сьонаґон надто голосною музикою, надто перебільшеними виявами почуттів! Усе це є ознакою незрілості людини, котра може мати сиве волосся, але свідомістю не дорости до зрілого віку. Вона живе, не помічаючи довкола нічого, крім власних потреб. Лише розум здатний бачити цей світ як певну систему, що має початок і має кінець, на який заслуговує. Усвідомлення Вищої Справедливості прояснює розум. Камю вживає слово «розум», Григорій Сковорода — «серце», а Бруно Беттельгайм, пройшовши крізь пекло фашистського концтабору, — «освічене серце». По суті, вони мають на увазі одне й те ж — здатність людини бачити, відчувати і навіть впадати у відчай. Правда, нам є від чого впадати у відчай? «Без відчаю в житті немає ні любові, ні життя» — ця фраза належить Камю, останньому стоїку XX століття. Таким же вразливим був і американець Селінджер, майстер власного життя.
Український письменник Михайло Коцюбинський виявляє надчутливість і легко впадає у відчай, але так непомітно, що ніхто з літературознавців цього не зауважив. Я б назвала його винятком в нашому письменстві, що мав би бути правилом, якби українській літературі не доводилось борсатись в колонізаторських обіймах. Постійне напруження, як і недоїдання, виснажує. Залишається лише вузький прохід до горизонту. Можна заздрити цивілізованій Європі, але не її свободі, яку вважають чимось безмежним, за що, як переконані були стародавні греки, карає Немезіда, а її впорядкованості, самодисципліні. Коли самодисципліна перебуває під знаком Розуму, а не Прагматизму, вона розвивається і щасливо уникає консерватизму. На жаль, нині суспільно-економічний механізм занадто ускладнений й контролюється грошовою одиницею. Найменше порушення — і механізм перестає добре працювати, й тоді шукають винних: уряд, політичні партії, нелегальних міґрантів, яких можна назвати людьми відчаю. Людина, що втратила коріння, не викликає довіри, навіть, якщо її змусили до цього. Увесь цивілізаційний прогрес не вартий відчаю африканця, чиї діти вмирають від голоду, котрого обдурюють, принижують, ставлячи перед ним мур міґраційних законів. Ніде у Євангелії не сказано, що треба любити лише людей однієї з тобою віри. Данський філософ XIX століття Сюрен К’єркєґор звинувачував тогочасні філософські системи у байдужості до етики, а культуру — в бездуховності. Він створив етичну теорію відчаю, згідно якої кожен несе відповідальність за зло у світі. Відгомін цієї теорії знаходимо у єдиній повноцінній моральній філософії XX століття — екзистенціалізмі.
К’єркєґор виділяє щонайменше дві форми відчаю: відчай-безсилля і відчай-виклик. Обидві ці форми супроводжують людство від початку його існування, обидві зазнають зневаги та осуду з боку суспільства. Відчай-безсилля виникає в умовах нерівності та несправедливості. Мільйони людей животіють, усвідомлюючи ганебність свого існування. Їх контролюють тоталітарний режим, кордони і ксенофобія в більш-менш розвинутих країнах. Ці нещасні чекають на Месію.
Прометей уособлює відчай-виклик. У епоху варварства, яка, за висловом Камю, настала після трагедії Хіросіми, Прометей може перетворитись на Цезаря. Він позбувається сумнівів, отримавши владу над людьми: хочу — робитиму добро, хочу — зло. Копнувши ще глибше в ментальній історії людського суспільства, можна видобути образ Каїна: насильство доцільне для спільного блага, хоча завжди йдеться про особисте благо.
Відчай не дає заснути людському сумлінню й змушує шукати опори. Між офіційною доктриною Церкви і особистим прагненням досконалості (вірою) існує багато фальші та непорозуміння. Зараз це намагаються подолати тлумаченням тексту. Від філософії, таким чином, залишається лише герменевтика. Відчай можна подолати шляхом інтуїтивних пошуків істини, звільнившись від конформізму та прокляття первородного гріха, тобто праці заради виживання. «Intermezzo» — перерва на відчай, очищення душі. Більшість людей не здогадується, що можна зробити щось подібне. Людське життя традиційно уявляють, як вихід із темряви материнського лона і повернення в материнське лоно знову, не розрізняючи початок і кінець, на що суворо вказує Екклезіаст. Моторошне уявлення про абсурдність життя стало основою середньовічної християнської теорії смерті, перетворившись у акт замирення, тотальної рівності усіх живих істот після смерті, без особливої надії на воскресіння, яке стає привілеєм лише святих.