Коцюбинський описує розчинення часток душі у повітрі, землі, воді, надто крихітних, щоб по них можна було впізнати особистість. Щось подібне відбувається з Русалонькою Андерсена: тіло й душа перетворюються у частки сонячного проміння. Ist gerettet! — врятована! — і душа Гретхен підіймається з в’язниці до світла.
Зріла людина усвідомлює власне тіло з його потребами як підставу для компромісу між людиною та іншими людьми. Вона заходить часом настільки далеко, що зраджує власні переконання і чинить усупереч сумлінню. Для виправдання шукає аргументи, що не змінились, либонь, з часів Вавилону та Єгипту: так роблять усі, цей світ безнадійний. У неї завжди бракне сил на вибір, коли потрібно його зробити негайно. Самі уявлення про свободу дуже невиразні. Свободу плутають з незалежністю, яка тлумачиться нині дуже цинічно: гроші роблять нас незалежними, а влада — недосяжними. Відчай-безсилля стає на шлях конформізму, нищачи себе повільно й неухильно. Бувають люди, охоплені відчаєм, котрі намагаються знайти розраду в допомозі знедоленим, але чим більший обсяг допомоги, тим менше милосердя. Доводиться кликати на поміч тих, хто зробив людей знедоленими, що є аморальним. Більшість статків здобуто шахрайством і відвертим хижацтвом, тому благодійність стає одним зі способів відмити брудні гроші.
Набагато важливіше повернути людині гідність, віру у власні сили. Але цього не збираються робити ні політики, ні філософи, ні митці. Вони зовсім не прагнуть шукати причини і передбачати наслідки. Процес перетворення усього на бізнес нікого не шокує, а конкуренція стала синонімом свободи, хоча насправді відбирає навіть внутрішню, потаємну, незалежність. Нас більше немає кому судити, а самі ми цього не вміємо. Сонце нас не спалить — ми самі спалимо його.
Те, що відбувається в Україні, відбувається в цілому світі. А відбувається знищення Розуму. Занепад чистої науки, бо фінансується лише те, що приносить прибутки, занепад освіти, щоб її могли лише отримати ті, хто керуватиме світом, руйнування національних особливостей, вигнання моралі з усіх сфер суспільної думки, особливо з мистецтва, знищення довкілля — усе це викликає відчай-безсилля. Зріла людина мусить перетворитися на нерозумне дитя, яким маніпулюють і яке не має жодної свободи, окрім права на власні життя і смерть. Це — дитя-перестарок, якому болить тільки особистий біль.
Відчай-бунт знаходить вияв у тероризмі. Останнє десятиліття пройшло під знаком викорінення духовних потреб людини, і тероризм теж є спробою реагувати на деструкцію суспільства й особистої свідомості. Втім, на тероризмі теж наживаються, але у чистому вигляді — це бунт з відчаю, вибух почуттів людей, котрі не визнають себе приреченими. Вони не бачать іншого виходу в темряві буття, де ллються сльози і кров, де прагнуть врятувати дітей від голодної смерті, де бояться заснути, де ніколи не виконують обіцянок… У тому світі діти рано дорослішають. Вони вчаться ненавидіти, не цінувати власне життя, яке не має сенсу, коли у ньому немає свободи і щастя. У розвинутій країні щастям є мати гарний будинок, автомобіль, можливість задовольняти різні забаганки. У Афганістані, Іраку та Чечні — щастя, коли близькі люди знаходять один одного після бомбардування живими й неушкодженими. Свобода там солодка, бо її кожної миті можна втратити.
Свобода — наче проміння від сонця Справедливості й Розуму, всього, що сприяє життю. «Я — життя серед інших життів, які теж прагнуть жити», — писав Альберт Швейцер. В основу етики, що сягає корінням до раннього християнства, він кладе благоговіння перед життям, розкриваючи перед людиною цілий Всесвіт, проте не до безмежності, а від незалежності до неналежності. Не-належати означає насамперед обмежити власні потреби, амбіції, керуючись освіченим серцем. Ґьоте казав: якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете. Ось чому я починала кожен розділ цієї книжки уривками з поезії та прози, пропускаючи тексти через власне сприйняття. Під кінець на моєму шляху зустрівся Альбер Камю з його cogito ergo sum. Він постав переді мною в усій його трагічності. Його маятник хитався від відчаю до просвітленого розуму. Таке неспокійне життя й закінчилось передчасно. Альбер Камю загинув в автокатастрофі, маючи 47 років, і його творчість нагадує конспект студій над життям. Уперше я зустрілась з ним, коли мені було 17 років. Майже через тридцять років я прочитала його по-іншому. Я бачу перед собою людину, одну з тих, кого пізнала через власний досвід.