Одна презлюща рись сичала,
Тихенько ухкала, фирчала:
"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?
"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"
Прадiдусь сказав:
-- А бодай тобi, та й гарно ж ти звiршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вiрша.
I почав:
Морська яхта
Яхта
Юргенса
Щодня,
Швидкохiдна,
Чепурна,
Цiлу
Хвилю -
Ф
Утiв
Триста -
Стрiмко
Розтина,
Пружисто.
Обвозила
Нас
Морями:
Лондон,
Кадiс,
Йокогама...
Їй
Iще iти й iти -
Зостається
Ж не
Єдине:
Едiнбург,
Дубровник,
Гавр,
Варна,
Балтiмор,
Афiни.
Цього прадiдусевого вiрша я також напишу ще раз у вiсiм рядкiв:
Морська яхта
Яхта Юргенса щодня,
Швидкохiдна, чепурна,
Цiлу хвилю -- футiв триста
Стрiмко розтина, пружисто.
Обвозила нас морями:
Лондон, Кадiс, Йокогама,
Їй iще iти й iти -
Зостається ж не єдине:
Едiнбург, Дубровник, Гавр,
Варна, Балтiмор, Афiни.
-- Прадiдусю! -- сказав я. -- Ох i гарно ж у вас вийшло!
-- Як вийшло, так вийшло, -- вiдповiв прадiдусь. -- Але ходiмо вже до бабусi. Пора обiдати!
Ми понадягали шапки, взяли дошки пiд пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вiтер, рушили додому. Горiшня бабуся ще куховарила, коли ми ввiйшли до кухнi. Вона мовила:
-- Гайда звiдси! Тут вам нема чого робити.
-- Що ви, бабусю! -- гукнув я. -- Ми склали два чудовi вiршi!
-- То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обiдатимемо у вiтальнi.
Прадiдусь i я знизали плечима, вийшли до вiтальнi й почали гортати "Моряцькi щорiчники". Але я не втерпiв i вибiг ще раз до кухнi.
Горiшня бабуся сидiла там за столом i писала.
-- Ви вiршуєте? -- спитав я.
-- Ет, вигадаєш! -- спалахнула вона. -- Звiдки в мене час на вiршування? Я записую кулiнарного рецепта!
-- А ви вже прочитали нашi вiршi, бабусю?
-- Так, -- вiдповiла вона, -- глянула одним оком. Непогано! Я б не повiрила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловiкiв i про моторний катер, то є час на такi речi. А я, бiдолашна жiнка, мушу день i нiч надсаджуватись, i варити, i латати, i прати...
-- I записувати кулiнарнi рецепти, -- докинув я.
-- Аякже, -- пiдхопила бабуся, -- I записувати кулiнарнi рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, i я здогадувався чому. Та не сказав нiчого, а слухняно понiс миску з картоплею в лушпайках до вiтальнi.
Потiм ми пообiдали.
Пiсля обiду прадiдусь лiг поспати. В такому вiцi складний вiрш, мабуть, утомив його. А я скористався цiєю нагодою, щоб провiдати своїх хворих сестричок Аннекен i Йоганнекен.
Зайти до них я не мiг, бо кiр -- хвороба заразна. Тому я засвистiв на вулицi, а вони пiдбiгли до вiкна й хихотiли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькi дiвчатка. Дивилися собi на кiнчик носа, щоб очi сходились докупи, або начiсували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З пiвгодини я витримував усе це й дивився з вулицi на них. Та коли нагодився Джоннi-Свистун i почав реготати до слiз iз моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вiкна. I вони справдi щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джоннi-Свистун сказав:
-- Дiвчиська всi дурнi. Ходiмо на берег, пограємось у краб'ячi перегони.
Я залюбки погодився й пiшов iз Джоннi вузенькими вулочками горiшнього селища до сходiв, що зигзагами спускались у дiл попiд червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залiзничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге -- цiкавiше.
В долiшньому селищi ми пiшли не завулочками, а широкою Кайзерiвською вулицею, що веде до причалiв. Там уже висiли на каштанах маленькi зеленi їжачки. Але Джоннi сказав, що каштани ще не достигли. Вiн завжди знав такi речi. А ще вiн знав, що каштановi дерева бувають дуже старi, й розповiв менi, нiби в Iталiї є одне таке дерево, що стовбур його має в обводi шiстдесят метрiв.
-- Те дерево росло ще за часiв Нерона! -- докинув Джоннi.
-- Невже? -- здивувався я.
-- Точно! Менi вчитель розказував, -- вiдповiв Джоннi.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерiвською вулицею, менi не сходило з думки те дерево.
I раптом Джоннi спитав:
-- Хлопчак, чому ти примружуєш очi й випинаєш нижню губу?
-- Хiба?
-- Тепер уже нi, але щойно так робив.
-- Ой, Джоннi, це означає, що в мене є якась думка! Менi треба чимскорiш до моєї долiшньої бабусi! А в краб'ячi перегони пограємося завтра!
I я побiг. Джоннi-Свистун зовсiм сторопiв i гукнув менi навздогiн, що так робити нечесно, а завтра вiн не схоче гратися. Та менi було байдуже. Менi спало на думку, як скласти оповiдку про каштанове дерево. I я хотiв записати оповiдку.
Долiшня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутнi каштани. Вона була куди веселiша за горiшню бабусю. Крiм того, в неї був собака -- сенбернар Уракс.
Коли я прийшов, Уракс лежав у сiнях i куняв. Та як тiльки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав переднi лапи менi на плечi, мало не поваливши мене.
-- Молодець, молодець, Ураксе! -- гукнув я. -- Тiльки не заважай менi. У мене є одна думка.
Собака зрозумiв мене вмить. Вiдчепився вiд мене й тiльки тихенько прослизнув у дверi вслiд за мною, коли я зайшов до пташиної кiмнати.
Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.
-- Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця! -- вигукнув я.
-- Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.
-- Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна! -- гукнув я.
-- Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.
-- Так боцман iз причалу сам лається негарними словами! -вiдказав я. -- Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?
-- А якими ж словами лаявся боцман?
-- Як дасте паперу й олiвця, я напишу.
-- Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.
Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.
А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)
Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом "З iсторiї Нiмеччини" й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.
Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.
-- Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн. -Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?
-- Так вона ж iще не готова, дiдусю! -- вiдказав я.
-- Тим лiпше, Хлопчак, тодi я допоможу тобi докiнчити її.
Я зрадiв, зiбрав аркушi, поклав альбом "З iсторiї Нiмеччини" на матрац i спустився з дiдусем та Ураксом у пташину кiмнату.
Мiй долiшнiй дiдусь мав чорного кучерявого чуба, нiби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Вiн любив грог i був дуже добродушний.