Євген Є
Мій тато — кілер
На узбережжі морському,
Де куряться солеварні,
Далечина потемніла,
Ніби в борні зійшлися
Дим із весняним туманом.
Світліють вершини.
Але в низовинах гірських,
Насподі туману,
Як, серце, тобі прояснитись?
Розкидані села.
Аліса була… і знала…
Пролог
Ці штукенції тоді можна було купити в будь-якій крамниці центру. Принаймні в кожній другій. Коштували вони купу грошей, були блискучі й важкі, але поза тим усе одно залишалися підробками.
Хоча, коли на підставці з безліччю заглибин їх збиралося штук п’ятнадцять-двадцять, вони мали цілком непоганий вигляд…
Тоді ми із задоволенням дарували їх одне одному на дні народження та інші врочистості. Це було навіть кумедно — збирати ці підробки під старовину — нестріляючі пістолі нібито шістнадцятого століття й майже неріжучі шаблі, ножі та мечі — наче точні копії зброї сарацинів доби перших хрестових походів…
Минуло б років десять — тихих, спокійних і вмиротворених — і весь цей мотлох було б відвезено в який-небудь заміський будиночок і благополучно поховано на горищі мезоніну…
Але мені не судилося так зробити…
Зірвавши з підставки важку бойову сокиру, я рубонув навскіс, між плечем і шиєю, майже розваливши навпіл першого з чотирьох підісланих до мене вбивць…
А потім минуло майже одинадцять років.
КНИГА ПЕРША
Частина перша
Юдзьо на ім’я Юкіко
Стіни кімнати були голі. Обклеєні рисовим папером рами — і жодного вікна.
Напівтемна кімната, осяяна масляним світильником, уставленим у рожеву кулю паперового ліхтаря.
Це приміщення було майже в самому центрі будинку, і тут не існувало вікон. Але повітря тут було пронизливо свіже, немов десь біля підніжжя порослих сосновими борами гір.
Та ще цикада, скніючи в малесенькій, сплетеній із бамбукових прутиків клітці, тягла свою нескінченну пісню.
Юдзьо — в Японії повія, що стала другою (неофіційною) дружиною і належить лише одному чоловікові.
Ні, стіни не були цілком голі. Над нашими головами висіла картина — розписаний тушшю шовк — дві ворони, які кохалися. Дві ворони на безлистій покрученій гілці.
Птахи були розкошлані. Вони билися перед тим, як зійтися. Та й зараз, завдаючи дивовижних ударів чорним (пера-ножі!) хвостом, він тримав дзьоб стуленим, немов збираючись клюнути, тільки-но вона спробує вирватися.
Але ми на них не дивились.
Ми теж кохалися.
І стискаючи своє гаряче лоно, ловлячи мене ним, вона запитала:
— Моєму панові приємно?
Я ледь кивнув, повільно виймаючи себе з неї, й увійшов так різко, що змусив її задихнутися.
Для нас, європейців, ці жінки стають справжнім наркотиком. Неймовірно вмілі, неповторні, завжди віддаються тобі так, немов ішли до любові з тобою все життя. Немов мріяли про неї і, нарешті одержавши, поспішають насолодитися щастям, наперед змирившись із тим, що це блаженство ніколи не повториться. Вони настільки щирі, що лише раз оволодівши котроюсь із них, не можеш інакше.
— Може, мій пан хоче лягти на спину?
— Може, — відповів я.
І відчувши під собою теплий слід її крихітної спини, я підняв руки й дав їй, такій невагомій і такій дрібненькій, сісти на мої долоні, повільно опускаючи її на себе.
І як завжди з нами, європейцями, я побачив на її обличчі тінь страху. Страху перед тим, що я ввійду в неї глибше, ніж те дозволено їй природою.
Вони терплячі. Вони ніколи не викажуть болю.
Але, не одержуючи задоволення від болю, я зупинився з відчуттям, що заповнив її до кінця, і тому став повільно піднімати її догори.
— Дякую, мій пане.
— Годі базікати.
— Як вам буде завгодно.
Кохання з кожною з них, як сон. Як віршик: