Але — що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрілі роки не той, що замолоду. І тільки тому, що вже нічому не дивуєшся, і не намагаєшся перевиховати Каліґулу клятого. Авжеж! Тож я й далі вдавала із себе дурну, нічогонебачачу-і-нечуючу. А він думав, що так воно й є. І продовжував руки ламати та жалітися на бездушну малу сучку. А я й далі гладила ночами його по голівці та шмарки витирала, як мама рідна, живцем зітліваючи від образи, ревнощів та любовного голоду. Були моменти, що вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе…
Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й подушку підсунув. І шепче на вухо:
— Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому — з усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що від астми задихнувся…
Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли — з відчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що за терпіння воздасться спасінням… А ще каже: не ти йому життя дала, не тобі відбирати… Хай живе. Він своє знайде й без тебе…
Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до коліна рівняти. І здоров'я дорогоцінне тратити на пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських…
І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій Каліґула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог з ним… А я піду собі подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!
Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти, бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:
— Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку…
Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї…
А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити крижі вже не буде за що.
Це я на важке економічне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а всередині — образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого…
Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його, опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:
— Що це за зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на тобі? — І аж труситься від злості та єхидної іронії. — В тебе смаку нема! Мені соромно… Я все-таки якийсь риже… режи… — Бачу: спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба… Кинулась за інгалятором — ледь врятувала.
Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у крик, вже — де була? Словом, шукає ґудза. Тоді я підійшла до нього впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:
— Не кричи більше на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор… І ґудза не шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, двері — навстіж і доріженька — рушником.
Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..
Першою по дорозі мені — квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще років з десять тому нас приймали за сестер — так я добре виглядала. Та й різниця між нами невелика — сімнадцять років. Атож, привела я її в сімнадцять…