Молодицi перебрали язиком усiх дiвчат на селi, пересудили й багатих, i бiдних, та й спинились на однiй; то була Варка, дочка одного вербiвського багатиря, молода й моторна дiвчина.
Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всi дiвчата водили очима слiдком за Миколою, а як вiн йшов вулицею, то вибiгали дивитись на його, аж перелази трiщали.
Сонце било промiнням з-за причiлка. Половина двора була вкрита ясним червоним свiтом, половина лежала в тiнi. Микола вийшов з вишника i попрямував до хати.
- За вовка промовка, а вовк i в хату! - промовила мати, вгледiвши сина. - А ми, сину, оце розмовляли за тебе, бодай не вадило, коли не чув.
- Про що ж ви розмовляли, мамо? - спитав син.
- А про те, що тебе час оженить! - сказала мати. I молодицi знов почали вихвалювать Варку на всi боки.
- Хвалiть, та глядiть, щоб часом не перехвалили на один бiк, - промовив Микола й почув, що в його душi лунає пiсня незнайомої дiвчини, а перед очима мрiє кругле молоде лице з чорними бровами.
В той час на вулицi мiж вербами затупотiв кiнь. З-за верби висунулась кiнська голова, а за нею зачорнiла висока шапка, зачервонiло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворiтьми блиснули вирячкуватi неласкавi сiрi очi. То був осавула. Вiн їздив по кутку й загадував на панщину.
- Завтра чоловiки з косами на лан косити овес, а молодицi з серпами панське жито жать! - закричав осавула над самою головою в Джерi, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми.
Кiнь з осавулою посунувся далi проз ворота i сховався за вербами. Всi в дворi замовкли. Нiхто до осавули не привiтався, не кивнув навiть головою. Микола тихо промовив:
- А бодай тобi зацiпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха!
Осавулин голос дав знать, що свято скiнчилось. Молодицi встали з призьби, розпрощались i пiшли з двору. Джериха встала й собi пiшла в хату. Слiдком за нею пiшов i син.
Джериха скинула намiтку й почала її згортувать, а згорнувши намiтку, помогла синовi складать бiлу празникову свиту дрiбними фалдами.
Свiт вечiрнього сонця заглянув в причiлкове вiкно i позолотив бiлу скатерть на столi, бiлу стiну з понамальовуваними червоними та синiми квiтками в зеленому листi. Тi здоровi квiтки були багато кращi од квiток, що малюють по стiнах дiвчата: їх малював Микола. Скраю на полицi, рядом з горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами. Микола зробив ту цяцьку кiскою. Робота була така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжнiй майстер. Рядом з колесом лежали на полицi Миколинi книжки: граматка, часловець та товстий псалтир.
Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець i псалтир; i не раз в недiлю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самi сидiли мовчки, згорнувши руки, зiтхали, нiби й справдi розумiли. Вони тiльки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив.
Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку.
- Пошлемо, сину, восени старостiв до Варки. В її батька є воли й корови, а в Варки чорнi брови. Чого ж тобi бiльше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину?
- Може, мамо, так, а може, й нi. Хто його зна, як воно буде.
- Чому ж нi? Чим же Варка тобi не до пари?
- Тим, мамо, що я її не хочу сватать.
- Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалить бога, дiвка здорова, робоча: буде нам помiч давати.
- Одчепiться, мамо, з тiєю Варкою. Варка та й Варка, неначе бiльше дiвчат нема на селi.
- Оце, який ти! Неначе мати тобi бажає лиха. Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дiвчину, що недавно брала воду в березi.
- А кого ж ти думаєш сватать? Може, яку убогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрiєш, бо й ми убогi.