Рука Ольші повертає окуляри на місце й опускається Єнотові на плече. Танець триває.
Багатозначна пауза.
Панорама Ялти.
«Уявлення не маю, чим завершиться ця історія, оскільки в справу вступили працівники служби безпеки. Але на вашому місці, панове телеглядачі, навіть якщо ви й не вірите в літаючі тарілки, міжзоряну експансію та Іншу нісенітницю і зустрівши цих хлопців…
Знову обличчя Сені, Єнота, Ольші й Пахи.
… я б запитав у них: «Звідки ви?»
Останні кадри репортажу розтанули на телеекрані, канал давно вже вибухнув рекламою, а Ольша все витріщалася на променистий прямокутник. У вухах звучав трохи хриплуватий голос Сергія Градового.
— Це Затока з дружком, — похмуро сказав Сеня. — Вони журналісти, виявляється. Боже мій, я ж попереджав — це велика раса!
Ольша глянула на нього зі співчуттям.
— Так. Засвітили вас талановито.
Єнот уже спілкувався з розкритим «дипломатом». За хвилину Паха встав, перетворився в… Ритку, точно скопіювавши одяг Ольші, і вийшов з номера. Ольша підняла брови.
Сеня виглянув у вікно крізь завісу.
— Диявол! — сказав він й узявся за паралізатор. Напевно, унизу коїлося щось недобре.
Ольша встала й наблизилася до світлого прорізу вікна. На стоянці біля «Оксо», зовсім не криючись, стояли кілька типів у цивільному, всі, як на підбір, плечисті й міцні.
Сеня вийшов на балкон, прямо у них на очах видавив скло в номері Ольши, проник усередину й виніс її речі. Типи внизу затурбувалися, не звертаючи уваги на Ритку, чи то пак Паху, що наближався.
За хвилину (а може, й менше — Ольші здавалося, що все відбувається напрочуд повільно) біля балкона завис «Оксо». У дверцятах і склі зяяли кульові отвори, що швидко затягувалися. Речі як попало покидали в салон. Єнот підсадив Ольшу й уліз слідом. Останнім сів скуйовджений Сеня. Він уже захлопував дверцята, коли в двері номера голосно й вимогливо постукали.
— Жми! — скомандував він. «Оксо» стрімко вгризся у прогріте літом повітря. Удалечині гурчали вертолітні двигуни.
Але літаюча машина залишила їх безнадійно позаду.
— До побачення, Ялто! — прошепотіла Ольша з незрозумілим жалем. Унизу запаморочливо синіло море.
— Знаєш, Сеню, — серйозно протягнув Єнот. — А ми ж не заплатили за рахунком в готелі…
Ольшу висадили в Миколаєві. На пустельній вуличці недалеко від центру.
— Уже вибачай, до свого дому доведеться добиратися самій.
Ольша кивнула.
— На ось… — Єнот порився в об’ємистому бардачку й вигріб товстелезну пачку тисячогривневих купюр.
Сеня понишпорив у дипломаті й додав стільки ж.
— Ми однаково йдемо геть… Купині собі щось. Не бійся за гроші, вони справжні.
Ольша як попало звалила гроші в сумку, глянула на годинник, потім — довкола.
— Вибач, що довелося тебе… м-м-м… затримати. Ти нам дуже допомогла. До речі, Завгородній, схоже, зовсім не винний у смерті наших. Просто волею випадку виявився поруч. А супутника-сторожа збив дурний метеорит. Уявляєш, попав у єдине вразливе місце й під потрібним кутом. Імовірність — один до п’ятнадцяти мільярдів. У найближчий галактичний рік такого більше не трапиться. Але однаково, спасибі тобі.
Навіть не вірилося, що доведеться розстатися з цими хлопцями. Схожими на її друзів, і несхожими. Добрими й безжалісними.
— Ви… до себе? Додому?
Сеня знизав плечима:
— Спочатку на базу. За прочуханом. Тисяча чортів, ніде ми так не провалювалися!
— Не заріжте Землю, хірурги, — попросила Ольша серйозно.
— Постараємося, — пообіцяв він і зітхнув.
— Ну, давай лапу…
Долоню Ольші легенько стисли — спочатку Єнот, потім Сеня, а потім (до невимовного подиву Ольші) і Паха. Рука в нього була гаряча й ледь-ледь волога. На обличчі зберігалася все та ж непробивність. Потиснувши руку, він показав Ольші розкриту долоню, що стала матової, як екран ноутбука. Під «шкірою» повільно виникали букви, складаючись у коротке речення: «Ти дуже приваблива самка свого виду». Ольша зніяковіла, Сеня з Єнотом зареготали на всю вулицю. Паха незворушно «погасив» напис і повернувся в машину.
— Агов, Товстий! Коли-небудь я навчу тебе робити компліменти гуманоїдам, — пообіцяв Єнот, всідаючись за кермо. Ольші він помахав ручкою. Сеня затримався, заглядаючи їй в очі. На секунду здалося, що зараз він її поцілує. Але Сеня тільки зняв окуляри й простягнув їй.
— Візьми. На пам’ять.
Ольша прийняла подарунок обома руками, їхні погляди зустрілися.
— Я ще побачу тебе?
Сеня усміхнувся:
— Одного разу ти вже ставила це запитання.