— Три шістсот, — оголосив бармен.
На стійку шльопнулися вісім кредиток по п’ятсот гривень із хвацьким гетьманом Петром Сагайдачним. Бармен згріб все й розсипався в подяці. Про решту з отриманої суми, очевидно, не йшлося.
Другий хлопець стягнув окуляри, й Ольша переконалася, що саме він підвозив її до Гліба в новорічну ніч.
— Привіт, — сказала Ольша, усміхнулась і ступила вперед. — Ти мене пам'ятаєш?
Хлопець примружився й подивився в її бік.
— Ну, привіт…
На стійку лягла ще одна кредитка.
— Х’ю, видай їм чого попросять…
Однаковим рухом хлопці повернули порожні пляшки на стійку, переглянулися й вийшли з кафе. Дверцята машини плавно стали на місце і сіро-зелене іскристе диво, понеслося в бік молдавських баз.
Ольша розгублено дивилася услід. Зате Ритка не розгубилася.
— Два мускати й по морозиву!
Бармен миттю спорудив у білих пластикових вазочках дві маленьких сніжних зими з сиропом і шоколадом, а пляшки з вином дбайливо впакував у плетений кошик з вигадливою ручкою. Решту вимагати не зважилася навіть Ритка.
Дівчата зайняли дальній столик. Ольша не могла прийти до тями.
— Хто це, Олю? — цікавість Ритки неважко було зрозуміти. Та от спробуй відповісти на це просте запитання!
Ольша зітхнула:
— Ще не знаю. Пам’ятаєш Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?
Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.
Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.
Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.
Ольшин знайомий стояв, привалившися плечем до пофарбованої в бадьоро-зелений колір будки; його приятель телефонував, нервово постукуючи вільною монеткою по склу.
Серце чомусь закалатало сильніше, Ольша здивувалася й розсердилася одночасно. Випроставши спину, підійшла ближче.
— Привіт!
Хлопець схилив голову. Вираз його очей залишався нез’ясованим: окуляри він, очевидно, знімав лише у виняткових випадках.
— Ти пам’ятаєш новорічну ніч? Машину, подану до балкона?
Дві дзеркальних краплі окулярів продовжували відображати Олыпу.
— Ну?
— Я вірила, що ми ще зустрінемося.
Хлопець знизав плечима без слідів емоцій на обличчі. Це було страшенно дивно, лице взагалі без будь-якого виразу!
— Це та сама машина? — запитала Ольша, щоб не мовчати.
Хлопець відповісти не встиг; його друзяка повісив трубку й обернувся, критично розглядаючи Ольшу. Втім, дивився він цілком дружелюбні, без цинізму.
Ольша зніяковіла; зніяковіла до того, що випустила книжку, яку читала з ранку. Вітер зашелестів сторінками, м’якою лапою витяг закладку — миттєву фотографію. Десь тиждень тому пристав до Ольші якийсь заїжджий монстр-воротило. У ресторан водив, сфотографуватися разом змусив. Ледве здихалася. А потім замість закладки фотка ця під руку попала.
Ольша присіла одночасно з хлопцем. Той підібрав книжку, мигцем глянув на фотку… І завмер.
— Ти його знаєш?
Ольша розгубилася.
— Трохи…
— Де живе?
— У «Лазурному»…
— Їдьмо!
Ольшу дбайливо взяли за лікоть.
У салоні було прохолодно, пахло перегрітою пластмасою і конваліями. Удень панель кермування виглядала не менш загадково, ніж у ту пам’ятну ніч.
— Як тебе звуть?
— Ольша…
Безшумно розвернувшись, машина поринула до воріт вузькою алеєю.
Ольша набралася хоробрості:
— А вас як?
Знайомий хлопець охоче відповів:
— Я — Сеня. Сеня Бісмарк. А це — Єнот.
— Єнот? — не зрозуміла Ольша.
Сеня розсміявся.
— Це прізвисько. Взагалі його Олегом нарекли.
За вікном шелестів гарячий вітер, миготіли сосни й курортники.
Ворота в «Лазурний» охоронялися заіржавілим величезним навісним замком. Сеня пригальмував і вислизнув назовні. Ольші допоміг вийти Єнот. Дверцята, тихо клацнувши, опустилися й закупорили машину.
— Ходімо!
Єнот тягнув Ольшу за руку, Сеня нетерпляче дріботів поруч.
— Який корпус?
Ольша почувалася щораз розгубленішою.
— Он той…
— Як цей тип себе назвав?
— Боря… Борис Завгородній…
Увійшовши в корпус Сеня з Єнотом умить І припинили метушитися: ну просто тобі два ледацюги, що забрели в гості до знайомої дівчини. Навіть настирна кістлява кастелянша тільки ледь повела носом у їхній бік. Завгороднього в номері не було. На стукіт ніхто не відповів, зате за спинами виникли двоє горилоподібних холуїв Завгороднього — Ольга часто їх помічала, коли за нею бігав цей діляга.