Костянтин так і не встиг відкрутитися. У його руках опинився тендітний пухир скла. Геннадій, пальці якого були грубими й холодними, поклав одну руку інженера на цоколь, а палець другої притулив до торця. І швидко відійшов.
— Чекайте.
— Мені ніколи, вже робочий день хвилин п’ять як… — почав обурюватися Костянтин.
— Ще секунду!
Секунда пройшла. Пройшла друга. І третя.
І четверта.
Зараз бахнути його, Геннадія, цією лампою…
І тільки на п’ятій секунді у вакуумі лампочки загорілася іскорка. Несмілива, вона стала розтікатися жовтою карамеллю по тонкій спіралі, розгораючись усе сильніше. Костянтин бачив, що лампочка ні до чого не приєднана. Ні до чого, крім його рук. Він ніби сам був батарейкою, а його пальці мали різні потенціали, здатні живити стоватну. Це, в принципі, неможливо, але в його руках розгоралася лампочка. Світло її ставало яскравішим, воно вже майже сліпило очі. Її стало неможливо тримати — скло й цоколь розжарилися, стали нестерпно гарячими…
Костянтин випустив рукотворне джерело світла. Лампа втратила контакт із його руками, крутнулася, немов вивільняючись із невидимого патрону, і розбилася, тільки-но торкнулася піску. Лише кісточка цоколя, темна пляма в очах і обпечені пальці нагадували про факт її існування.
Інженер ошелешено подивився на Геннадія.
Той знизав плечима.
— Доказів тут багато, — сказав він. — Учора просто вітер був, ми б замерзли…
Того далекого ранку Костянтин навіть не уявляв, що доказів аномалії, яка існувала тут, так багато. Для більшої впевненості він зателефонував Сергію Герасимову, що знав усе про будівництво в Миколаєві, і той підтвердив сумне алібі Стрілецького.
З тих пір він часто втікав з роботи й складав Геннадієві компанію, гуляючи по не зачепленій будівництвом території біля річки. Вони продовжували робити записи й слухали їх, намагаючись за уривками розмов зрозуміти, про що говорять люди. Костянтин сам піймав SMS від неіснуючого оператора 8078 з текстом: «Олеже! Акумулятор поставив. Можеш забирати свій телефон!» Зателефонувати за вказаним номером не вдавалося.
А одного разу Геннадій привів інженера на край території, щоб показати трубу, що стирчала з землі.
— Це пневмоканал, — сказав Геннадій. — П’ятдесят у перерізі труби, що проржавіли трохи не до дір. Як велетенські гільзи, відстріляні Рембо з пропорціями Гулівера. По них і наганяли пісок із дна річки Південного Бугу. Потім якось непомітно вони щезли.
— Їх забрали Піски? — заворожено запитав Костянтин.
— Ні, що ви, — Геннадій дивно посміхнувся. — Їх забрали заповзятливі люди, щоб здати на брухт.
Геннадій постукав кісткою пальця по трубі, яка лунко «заспівала».
— Я спочатку подумав, що це уламок тої труби. Потім зрозумів, що це не так, — він дістав з кишені на поясі кілька білих картонок і ручку. — Напишіть щось.
— Що?
— Повідомлення.
Костянтин прийняв картонку й вивів креслярськими літерами: «Привіт! Тут у нас такі речі відбуваються…»
— Не бійтеся, я не буду читати, — сказав Геннадій і списаним боком від себе кинув картонку в трубу. — Через хвилинку прийде відповідь.
Вони стали чекати. Приблизно через хвилину із труби, немов видутий вітром, вискочив аркуш картону. Тільки не білий, рожевий.
Костянтин нахилився й підняв його з землі.
«Привіт! Я Люда… Ти, напевно, дуже втомився, коли в вас таке коїться… Хочеш розслабитися?»
— Що це за папірець? — запитав Костянтин.
— Відповідь на ваше послання. З паралельного світу, — сказав Геннадій. — Я з ними спілкувався, в них там розбіжність сталася, електричні процесори так і не винайшли, і всі комп’ютери побудували на пневматичних елементах, як пропонували в п’ятдесятих. Тому й Інтернет у них став пневматичний. Спілкуються картками, які пересилають по трубах. А так — усе як у нас.
— Ясно… — Костянтин затнувся. — Дайте ще.
Геннадій покірно простяг аркуш картону.
«Тут увесь час виникають якісь перешкоди. Це напружує».
Він написав і самотужки кинув записку в пащу труби. Виплюнутий пневматикою рожевий папірець, що пах парфумами, він піймав у повітрі.
«Я допоможу тобі. Бажаєш дізнатися, яка я там?»
Костянтин з усмішкою подумав, що за останні три тижні таємнича Люда була вже другою людиною, що хотіла йому допомогти. Невже він виглядав таким безпорадним? Він, який побудував кілька районів у найбільших містах колишнього СРСР?
Ще кілька днів пройшли в безглуздому пеленгу радіопередач з паралельних світів. Потім Геннадій притяг знайдену десь фаянсову вазу з наліпкою, на якій креслярським шрифтом було каліграфовано: «Династія Мін».