… Отямився Арсеній тому, що його облили крижаною водою. Моряк побоявся одразу розплющити очі, тим паче, що крізь заплющені повіки пробивалося яскраве світло. Відчув, що лежйть боком на чомусь холодному й твердому і, як і раніше, міцно прив’язаний до стільця… І ще в нього страшно болить голова, права нога й ребра з обох боків.
Десь вгорі, на віддалі, лунали голоси. Незнайомий, сувороначальницький, такий, що виказує звичку наказувати, і розгублений, знову ж таки з легкою вібрацією (цього разу чи не від страху?) тенорок його ката.
— Чем ето ти, Ґрущук, здесь занімаєшься? Почему вместо тебя на входе сержант сідіт?
— Допрашиваю сина врага народа, товаріщ полковнік…
— Кроме тебя, значіт, некому? Ти у нас нєзамєнімий? — в начальницькому голосі почулися ледь стримувані нотки роздратування. — Ти знаєш, что коміссія із центра прієзжаєт?! І пост бросіл! Ану, марш на место!
— Єсть! — клацання каблуків.
— Стой! Коґо ето ти так обработал? — поцікавився «суворий», немов тільки зараз помітивши Арсенія, що скорчився на підлозі.
— Так я ж і говорю, товаріщ полковнік!.. Син саботажника, Акакія Мартинєнка. Увєрєн, что оні в сговорє! Я єго з дєтства знаю. Та ещьо сволочь!..
— Ладно, разбєрьомся. Свободєн!
Пролунали чіткі кроки, скрипнули двері.
— Сержант! Отвязать, умить і в камеру покамєст.
— Єсть! — дзвінко відповів третій голос, що мовчав до цього. Сильні руки підхопили напівживого Арсенія. Його безвільний тулуб відв’язали від стільця і знову кудись поволокли. Ще раз облили водою і з розмаху жбурнули на підлогу, об яку він досить відчутно вдарився. Десь ззаду гуркнули важкі металеві двері.
Чиїсь руки підхопили його під пахви й відірвали від підлоги.
Наскільки дозволяли набряклі очі, що заплили синцями, Арсеній огледівся. У приміщенні, де він опинився, мабуть, підвальному, окрім нього сиділо десятка півтора різномастого народу. Люди роздивлялися новоприбулого з повною байдужістю. Але батька серед них не спостерігалося.
Над Арсенієм схилився пристойно одягнений старенький.
— Як ви себе почуваєте, молодий чоловіче? — співчутливо поцікавився він.
— Не ду-уже… — зізнався моряк; він спробував сісти, спершись спиною до стіни, і зашипів від гострого болю в області ребер.
Старий допоміг йому сісти й сам прилаштувався поряд. Помовчали кілька хвилин.
— Вас, моряче, за що взяли?.. — запитав старий, дивлячись кудись вдалечінь, за стіни підвалу.
— Сам не знаю, — чесно відповів хлопець. — Прийшов з рейсу, забігаю додому… Батька, виявляється, заарештували з абсолютно безглуздої причини! Там у них на заводі щось вибухнуло на замовленні, і його звинуватили в саботажі. Але це ж бредня якнайповніша!..
— А хто, вибачте, ваш батечко?
— Інженер на «Руссуді».
— Вочевидь, ще за старого режиму служив?
— Звичайно, — спробував знизати плечима Арсеній. — Він все життя будує кораблі. Це справа, якій він присвятив усього себе! Він будує кораблі, а не руйнує їх…
— Ну, з ним зрозуміло, — кивнув співбесідник. — Старорежимний фахівець, ясна річ, що під підозрою. Але вас за що?
— Ось саме це я зовсім збагнути не можу! Прийшов сюди довідатися, що й як… Тут раптом зустрічаю товариша дитинства. Сам не чекав! Зрадів ще, дурень. Гадав, допоможе чим… А він мене натомість до стільця прив’язав і молотив, як селяни пшеницю на току.
— О-он як?! — пожвавішав візаві. — Колишній товариш, кажете? Зрозуміло. А вам, часом, не траплялося його в дитинстві бити?
— Ну, було кілька разів…
— І через дівчаток, мабуть, сутички бували? — старий звів брову.
— Один раз, — відповів здивований Арсеній. — А…
— Не здивуюся, якщо вашого батька узяли саме за його наведенням.
— Але навіщо? — здивувався хлопець.
— А ні навіщо! Просто, щоб помститися. Якщо не безпосередньо, то через батька. Іншими словами, тим або іншим способом нашкодити вам! Таких людей багацько. І чимало з них, як і ваш товариш, дорвалися зараз до влади. Тупе стадо нероб, сп’янілих від крові, що проливається ними. Сумне, скажу вам, видовище…
Арсеній дивився на співбесідника широко розплющеними очима. Ще б пак! Говорити таке, і де?! У підвалі міського управління НКВСН.
— Так, так, молодий чоловіче. Саме так! — старенький засмучено похитав головою. — Але, з іншого боку, кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує…
Він обернувся до Арсенія, що сторопів.
— Але ви, хлопче, не хвилюйтеся! Все владнається. Хоча ЇМ це й не властиво, але розберуться.
Важкі металеві двері із заґратованим віконцем, що замикали вихід з камери, гучно вдарили об стіну. Два похмурі бійці цілеспрямовано пройшли через усе приміщення до співбесідника Арсенія, мовчки підхопили старого під руки й потягли до виходу.