— Слющьй, дараґой! Ті щто, ба-альной, щто лі? Щто ті всо время ґуди-ищ, хрипи-ищ, как ба-альной паровоз, чеснає слово, даі.
— Нікак нєт! Не болєні — відрапортував його «співбесідник», витягуючись по швах.
— Во-от! Ві-ідіщ? Ті не ба-альной, а парень во-от ні за щто-о болен, — голова підійшов до полковника, фамільярно обійняв його за плечі. — Причінілі парню зло, на-анимаєш! А зло, ано же да-алжно біть наказано, да?
Не чекаючи згоди співбесідника, він сам відкинув будь-які можливі сумніви.
— Да-алжно! Вот і ска-ажи мне, кто тот художьнік, ка-аторій так еґо раскра-асіл?
— А-а-а-е-е… — полковник набрав повні легені повітря і прошепотів впівголоса: — Капітан Ґрущук. Владімір е-е… гм! Он у нас немного того… нєрвний!
— Не-ервний, ґаваріш, да? Вот ет-та і плохо, слющьй! Чекіст, ведь, ка-ак ґаваріл таварисч Желє-єзний Фелікс, кроме всего прочеґо должен іметь халодний ум! Аднаго ґа-арячега сердца здес недостатощно, не-ет!.. А он у тебя на людей брасаєца, бьо-от іх ни за щто, репутасию о-орґанам портіт, да-а?.. І какіх людей! Сам пасматрі! Ма-аладой маряк! Старщій на-амощнік капітана, да-а?! Харощій спесиалист, слющьй, в калектіве все его уважа-ают, да?!. Ладна, слющьй!! Я-a пака с лудьмі на-апращаюс, да-а? А ти давай, дараґой, зові суда сваего мясника-а. Буду с нім беседовать.
Віддавши розпорядження, комісар-голова охопив руками плечі обох Мартиненків, гуркочучи щось бравурно-втішливе. По дорозі їм попався капітан Грущук, що поспішав нагору по сходах; Обличчя колишнього однокласника перекосилося від побаченої ідилічної картини. Він рвучко став у стійку «струнко», чітко віддав честь, обпікши Арсенія ненависним поглядом, і продовжив підйом з подвоєною енергією.
— Ладна-а, А-акакий!.. Бі-івай!.. Работаць нада. Сам видишь, пра-аблем мноґа-а, e-e! І кадри не тє-е… Ладна-а, джиґіти-и, бівайте здарові-е, не держіте злаї.. А етаґа вирадка-а в чінах, да-а, мі-і пріме-єрно нака-ажем, да-а?!
Батько з сином попрощалися зі своїм несподіваним рятівником і, підтримуючи одне одного, попрямували додому.
Стоячи на ґанку й проводжаючи їх довгим пильним поглядом, Ґоґі Ерінідзе пригадав своє минуле. Буйні вихори революції захопили його, вже немолодого робітника, крім того, ще й одного з таємних миколаївських кримінальних авторитетів. І піднесли вони його не мало не багато, а майже на саму вершину республіканської НКВС-ної ієрархії!
Акакій Мартиненко був дійсно хороший фахівець і добра людина! А крім того, Лаврентій Павлович особисто, 6 приватній телефонній бесіді, «висловив побажання» зразково покарати кого-небудь «із органов! А то жалоби пріходят»…
Маючи чітку директиву, Ерінідзе з радістю узявся за її втілення в життя. Тим пач^е, що сама по собі випала така слушна нагода!
Ґоґі рішуче повернувся в будинок, стрімко злетів сходами на другий поверх в кабінет, зачинив за собою двері..
— Ну-у, ґаварі дава-ай, на-арщивес-сц, а— аправдива-айса, да-а?!.
Він ледь вибрів у двір і там знесилено привалився до стіни. Ніг просто не відчував.
Ще б пак! Така звістка кого завгодно здатна підкосити.
Чверть століття тому він, жвавий відчайдушний хлопчисько-сирота, найнятий на допомогу панському прикажчикові, з вантажем прядива по підряду приїхав до Севастополя. Раніше він не бачив води більше, ніж річечка під назвою Синюха, що протікала через село. З першого погляду він несподівано, але щиро, всією душею полюбив те, що побачив.
МОРЕ.
Полонив хлопчика простір. Хвилі, що напливають на берег нескінченно. І відсутність землі на горизонті… А що там? За горизонтом?.. І раптом нестерпно захотілося йому подивитися, що там, за цим самим горизонтом, знаходиться.
Він кинув обоз, пробрався на корабель, сховався у канатний ящик… Знайшли його вже в морі, поки вирішували, що з ним робити, малий прижився, став юнгою. Потім, коли виріс у кремезного парубка, — став матросом.
З того часу багато що сталося, багато що траплялося. Походи й битви, шторми й штилі. З простого матроса вислужився в боцмана…
— Гавриличу!.. Винуват, пане боцмане! З вами все гаразд? — поряд з ним стояв юнга Альошка.
Христофор настовбурчив його буйну чуприну.
— Йди, хлопче. Все у мене добре! Так, потьмяніло щось…
Відштовхнувся від стіни лазарету, ступив крок. Невгамовний Альошка все ще був тут.
— Юнга! — гаркнув Христофор. — Нумо! Швидко начисти бляху!..
— Слухаюсь, пане боцмане! — просяяв, витягнувся «у фрунт» юнга. — Є начистити бляху!
Спритний Альошка випарувався геть з очей.
«Справний хлопець! — подумав старий вояка, відволікаючись від своїх невеселих дум. — Зовсім як я в його роки!»