… Вони піднялися сходами між двох битих життям левів з білого мармуру.
— До речі, — перебивши балакучого штурмана, з натхненням повідомив Іванов, — є про них місцева легенда! Ці леви прокинуться, коли між ними пройде незаймана дівчина старша за вісімнадцять років!
— Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… — прокоментував старший механік.
— І що? Давно вони тут чекають? — поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.
— Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! — запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.
— Здохни! — від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.
… Але Юрко їх вже не чув.
Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.
На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…
Юрко оторопів!
З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…
Той самий!!!
Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.
З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.
— Юрок! Ти ніби НЛО побачив! — обійняв його за плечі Вітька. — Що трапилося?
Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.
Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».
А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…
Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.
Мармуровий святий підморгнув?!
Чи йому це тільки здалося?..
Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.
Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…
м. Миколаїв, грудень 2005 року від Р.Х.
Особлива гаряча подяка за поміч у написанні, фактично співавторові — Андрію Синенкові, який відстояв не одну тальманську вахту на крижаному вітрі, під дощем та снігом…
Юрій Гельман
ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА
Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках — задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.
Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки — там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.
І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.