Літнього віку вахтерка, яка сиділа при вході до Палацу творчості учнів й ретельно просвічувала всі дитячі таланти, які входили в цю кузню, двічі пояснила, майже розжувала, у який бік мені слід іти і як високо треба підніматися. Але навіть після цього знайти студію я не зміг.
Я піднявся на четвертий поверх, де, за словами вахтерки, розміщалася «Ольвія-Рекордз». Здивовано озираючись, знизав плечима: у який із трьох коридорів потрібно було звертати, я встиг забути.
Діставши сигарету, я чиркнув сірником і жадібно затягся. Перегнувшись через поручні, взявся розглядати сходовий майданчик поверхом нижче. На моєму лиці застиг безтурботний вираз, начебто в Палац творчості зайшов я виключно для того, щоб оцінити внутрішнє оздоблення цього шедевра соціалістичного кубізму. Це скидалося на якусь дивовижну гру, у якій моя байдужість повинна була обдурити тих, хто не бажав, щоб я передав продиктований Галею текст. Мнимі недоброзичливці втратять пильність, і в особі старої жирної балерини, піонера-переростка або похмільного худрука, які знають, де знаходиться триклята студія, з’явиться моє рятування-спасіння.
Я продумав дальший сценарій: знайду Лавочкіна й особисто, хоч би як там не шипіли й лили жовч підмайстри, передам йому списаний моїм рівним почерком аркуш. Я бачив кожну деталь: цілеспрямовано ступну вперед, стисну його долоню в нахабному рукостисканні і з апломбом представлюся: «Олександр Берсенев».
Сигарета зотліла до фільтра, але ніхто так і не матеріалізувався на сходовому майданчику. Я підкурив наступну. Недокурок, на зло демонові «совкових» лабіринтів, втиснув у діру, що світила цнотливо-білим поролоном, вирізану на спинці незручного коричневого крісельця.
Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному — порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум — піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане — друзі вважали мене талановитим поетом.
Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.
За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.
— Ви дозволите присісти? — для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.
— Курите? — несподівано запитав я.
— Так, — відповів Лавочкін.
Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.
Розгублено заморгавши, я розвів руками.
— Ви курите «Темп»? — запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.
Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.
Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.
Лавочкін, дивлячись на мене, як мені здалося, з жахом, приглушено запитав:
— Звідки у вас цей текст?
— Чесно кажучи… Я вам його… Це… — Я чомусь зніяковів, ніби насправді безжалісно почеркав текст ручкою. — Я не знаю, хто автор. Це краще запитати в Галі. Галі Мін.
— Це останній текст мого брата.
— З вашим братом щось сталося?! — злякався я моторошнуватого підтексту.
Вони працювали разом: його брат Ігор був і композитором, і автором слів, і аранжувальником. Без нього співака Сергія Лавочкіна просто не існувало б.
— На перший погляд, нічого незвичайного, — співак надовго змовк, немов прокручуючи подумки якісь події. — Ми жили в «Туристі». Квартиру Ігор продав торік. На третій день… чи на четвертий… не пам’ятаю… у холі готелю ми зустріли худючу, наче смерть, жінку. І вона всучила Ігореві ті прокляті брошури, — слова Лавочкіна були схожі на сповідь.
— Ви бачили такі: «Хто насправді править світом?», «Коли зазвучать труби Страшного Суду?» Ми жили з Ігорем у різних номерах. Того ранку він затримувався — звичайно Ігор заходив за мною і ми разом направлялися в ресторан снідати. Я зайшов у його кімнату. Постіль була не прибраною, на подушці лежав текст пісні, а на журнальному столику — брошура, у куточку якої я знайшов напис: «СЕРГІЮ, З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ МЕНІ ВДАЛОСЯ НАРЕШТІ ДОПИСАТИ «БЕЗДИХАННУ МРІЮ». Я ВПЕВНЕНИЙ, ЦЯ ПІСНЯ ПІДКОРИТЬ СЛУХАЧІВ, ЗМУСИТЬ ЇХ ПЛАКАТИ. ТВІЙ БРАТ ІГОР». Знайшли Ігоря швидко. Напевно, ви не раз зіштовхувалися з усілякими новоявленими християнами. Він був серед них, — Лавочкін зробив паузу й важко зітхнув.