Почувся звук багатьох кроків. З Потьомкінської, що перетинала Радянську, звернула помпезна, повна відчуття власної гідності процесія. Красиві чоловіки й жінки простували, взявшись за руки. Вони тримали в руках кіптяві смолоскипи, чорний дим яких осідав на білій цеглі й дзеркальних вітринах магазинів. Це були п’ятдесятники.
Мій рятівник влився в ряди факелоносців. Процесія, яка його поглинула, втративши однорідність, вивергнула зі свого черева групу міцних, усміхнутих хлопців. Вони попрямували до викидайла. Той позадкував. Хлопці обняли його. Один із них, поцілувавши мого кривдника в щоку, простягнув йому свою долоню і повів убік процесії, що віддалялася. Громило жадібно подивився на мене, немов уважав, що я можу йому допомогти.
Остаточно прийшовши до тями, я побачив, що тримаю в руках кольорову брошуру з золотим написом на титульному листі: «Чи може верблюд пройти крізь голкове вушко?» Трохи нижче були зображені долари, що кружляли у вихорі, марки, фунти. Купюри, опускаючись на землю, складалися в число звіра, 666.
Я зім’яв брошуру і жбурнув її у брудну урну. Перед тим, як згинути в чорному проваллі, брошура блиснула заголовком: «… Ізь гол…»
Біля тролейбусної зупинки, між двох кіосків, синього книжкового, і облізло-рожевого, що торгував талонами, сиділа товста баба, яка торгувала насінням. У місткій мисці лежали білі прямокутні пачки — «Темп». Я заплатив за дві.
Замість золотих молдавських левів, що прикрашали герб тютюнової фабрики, на пачці була зображена розгорнута книга. Попередження Мінохорони здоров’я, що приїлося, зазнало істотних змін: «Від усякої напасті позбавить вас Віра в Господа нашого, Ієгову!»
Тоді я не надав цьому значення, навіть пожартував: «Свіжо!»
Зробивши кілька затяжок, я остаточно розслабився. Роздратування зникло. Я дивився на світ крізь рожеві окуляри.
Насолоджуючись тим, як нікотин отруює мій організм, я пропустив напівпорожній тролейбус. Добре, що на це ніхто не звернув уваги: у нашому місті, що катастрофічно страждало від недоліку транспорту, за такий вчинок могли запросто обізвати ідіотом.
Подумки я повернувся на півгодини назад.
«Це дурниця якась! — сказав я собі. — Немає п’ятдесят першої АТС! А як же Галинка? Її я знаю чотири роки, три з них — регулярно дзвоню їй. Вона живе й працює на схід від центра. Я. впевнений, що Всі абоненти, що мешкають там, обслуговуються нібито неіснуючою АТС-51… Неіснуючі номери. Неіснуюча АТС. Залишається сказати: «Неіснуючий район». Буддизм якийсь! Як там буддисти проповідують? Речі, що нас оточують, це майя — мильні бульбашки в нескінченності порожнечі. Так, здається?»
Підійшов черговий тролейбус. Я, затоптавши недокурок і рукою підштовхнувши двері, що не до кінця відчинилися, опинився в його квадратній утробі.
На майданчику біля зупинки «Вулиця Червоних Майовщиків», тієї зупинки, де мені треба було виходити, за час моєї відсутності установили металевий навіс. Навіс був не пофарбованим, метал балок покривав оранжево-коричневий наліт. У контурі навісу проглядувалися гострі лінії середньовічної готики. Люди чомусь цуралися тіні від навісу, юрблячись під спекотним сонцем.
… Катюша була одна. Вона сиділа на сіренькому покривалі, підібгавши під себе ноги. Прикриваючи очі долонею, але все рівно продовжуючи мружитися, дивилася на водну гладь, що блискала в променях сонця. На Катюші була верхня частина купальника й чорна, у дрібну складку, спідниця. Я безшумно підійшов ззаду і ніжно торкнувся долонями її пліч.
— Вітаннячко! — відгукнулася вона на мій дотик. — Ванька незабаром підійде. Його викликали: аварія на заводі.
— Попереджаєш? — поцікавився я.
— Знову? Знову ти починаєш? Припини, прошу тебе! Адже ми йшли сюди не за тим, щоб сваритися.
— Ти вважаєш, я провокую сварку? — театрально здивувався я. — Та хіба я здатний на це? Усім же відомо: я — ангел, — іронія здавалася мені вкрай доречною.
— Розумію, — кивнула головою Катюша і в’яло всміхнулася. — Це схоже на одну дуже розповсюджену чоловічу хворобу. Ти мене хочеш, але не можеш. Бачити, — спробувала відбутися жартом Катюша.
— А ти й можеш, і…
— Припини! — вона спробувала скинути зі своїх пліч мої долоні. — Адже ти сказав, що крапки над «і» ми розставили! Що ворушити минуле ти не будеш більше! Чи твої слова вже нічого не важать?
— Боже мій! — сплеснув я руками. — Клятвопорушник прямо-таки! Фу!
— Може, досить насміхатися з мене? Адже тобі легше від цього не стає. Навпаки, твоя провина…