Костянтин випустив рукотворне джерело світла. Лампа втратила контакт із його руками, крутнулася, немов вивільняючись із невидимого патрону, і розбилася, тільки-но торкнулася піску. Лише кісточка цоколя, темна пляма в очах і обпечені пальці нагадували про факт її існування.
Інженер ошелешено подивився на Геннадія.
Той знизав плечима.
— Доказів тут багато, — сказав він. — Учора просто вітер був, ми б замерзли…
Того далекого ранку Костянтин навіть не уявляв, що доказів аномалії, яка існувала тут, так багато. Для більшої впевненості він зателефонував Сергію Герасимову, що знав усе про будівництво в Миколаєві, і той підтвердив сумне алібі Стрілецького.
З тих пір він часто втікав з роботи й складав Геннадієві компанію, гуляючи по не зачепленій будівництвом території біля річки. Вони продовжували робити записи й слухали їх, намагаючись за уривками розмов зрозуміти, про що говорять люди. Костянтин сам піймав SMS від неіснуючого оператора 8078 з текстом: «Олеже! Акумулятор поставив. Можеш забирати свій телефон!» Зателефонувати за вказаним номером не вдавалося.
А одного разу Геннадій привів інженера на край території, щоб показати трубу, що стирчала з землі.
— Це пневмоканал, — сказав Геннадій. — П’ятдесят у перерізі труби, що проржавіли трохи не до дір. Як велетенські гільзи, відстріляні Рембо з пропорціями Гулівера. По них і наганяли пісок із дна річки Південного Бугу. Потім якось непомітно вони щезли.
— Їх забрали Піски? — заворожено запитав Костянтин.
— Ні, що ви, — Геннадій дивно посміхнувся. — Їх забрали заповзятливі люди, щоб здати на брухт.
Геннадій постукав кісткою пальця по трубі, яка лунко «заспівала».
— Я спочатку подумав, що це уламок тої труби. Потім зрозумів, що це не так, — він дістав з кишені на поясі кілька білих картонок і ручку. — Напишіть щось.
— Що?
— Повідомлення.
Костянтин прийняв картонку й вивів креслярськими літерами: «Привіт! Тут у нас такі речі відбуваються…»
— Не бійтеся, я не буду читати, — сказав Геннадій і списаним боком від себе кинув картонку в трубу. — Через хвилинку прийде відповідь.
Вони стали чекати. Приблизно через хвилину із труби, немов видутий вітром, вискочив аркуш картону. Тільки не білий, рожевий.
Костянтин нахилився й підняв його з землі.
«Привіт! Я Люда… Ти, напевно, дуже втомився, коли в вас таке коїться… Хочеш розслабитися?»
— Що це за папірець? — запитав Костянтин.
— Відповідь на ваше послання. З паралельного світу, — сказав Геннадій. — Я з ними спілкувався, в них там розбіжність сталася, електричні процесори так і не винайшли, і всі комп’ютери побудували на пневматичних елементах, як пропонували в п’ятдесятих. Тому й Інтернет у них став пневматичний. Спілкуються картками, які пересилають по трубах. А так — усе як у нас.
— Ясно… — Костянтин затнувся. — Дайте ще.
Геннадій покірно простяг аркуш картону.
«Тут увесь час виникають якісь перешкоди. Це напружує».
Він написав і самотужки кинув записку в пащу труби. Виплюнутий пневматикою рожевий папірець, що пах парфумами, він піймав у повітрі.
«Я допоможу тобі. Бажаєш дізнатися, яка я там?»
Костянтин з усмішкою подумав, що за останні три тижні таємнича Люда була вже другою людиною, що хотіла йому допомогти. Невже він виглядав таким безпорадним? Він, який побудував кілька районів у найбільших містах колишнього СРСР?
Ще кілька днів пройшли в безглуздому пеленгу радіопередач з паралельних світів. Потім Геннадій притяг знайдену десь фаянсову вазу з наліпкою, на якій креслярським шрифтом було каліграфовано: «Династія Мін».
— Не схоже, — сказав Костянтин. — Візерунки якісь слов’янські.
— Справа не у візерунках. Справа в написі. Дивіться!
Вони викопали в підмерзлому піску яму й поклали туди вазу. Знову засипали. Потім розстелили валик фетру й сіли зверху.
— Почекаємо з півгодини, — вказав Геннадій.
Вони стали чекати. Уперше в той день Костянтин став ініціатором розмови.
— Значить, це машинне відділення — єдине на кілька світів?
— Як і проводка. Електрична мережа теж одна на декілька квартир. Якщо підключитися в обхід лічильника, можна виграти трохи кіловат. Вам, як будівельникові, це відомо.
— А ми зараз чим займаємося? Відмотуємо?
— Шукаємо ширші щілини. Скажімо, поштові скриньки р вентиляційні канали. Я вважаю, що тут можна знайти і двері. Колись я відкрию такі двері й відправлюся в паралельний світ. Може, там усе складеться… — він подивився на таймер, що висів над серцем, і звівся на ноги. — Так, уже начебто час.
Вони взяли лопату й почали шар за шаром згрібати пухкий пісок. На глибині тридцять сантиметрів лезо лопати зі скреготом лизнуло щось металеве. Вони присіли біля ямки й розчистили знахідку руками.
Це була бляшанка. Банка з пивом. Судячи за київською маркою — з нашого світу.
— Раніше я викопував відро, повне дрібних цвяхів, електрочайник в утилітарному стилі «Ностромо» й розбитий радіоприймач вісімдесятих років. Речі мені непотрібні, — сказав Геннадій. — Зараз — та ж ситуація. Пиво можна випити. Тільки я не п’ю, боюся, що захоплюся, — він крутонув бляшанку в руці. — Холодненька… Та й дата свіжа. Візьміть!
Костянтин піймав кинуту Геннадієм бляшанку.
Усередині неї, зміщаючи центр ваги, переливалася рідина.
А одного разу, гуляючи будмайданчиком в повній самотності й милуючись чудовим заходом сонця, Костянтин побачив щось, що й дивним назвати — мало.
Рекламний лайтбокс неба над темно-бірюзовою водою підсвічував розлиті, немов свіжа акварель по гладкій променистій поверхні, яскраво-червоний, ніжно-рожевий, фіолетовий і пурпурний кольори. Барви розтікалися розводами вздовж горизонту над темною смугою протилежного берега. Зображення було чітким, немов картинка гарного монітора, і з відстані два-три кілометри можна було розгледіти розкидані по березі двоповерхові дачі, немов білі крихти, по яких Хлопча-як-палець сподівався знайти дорогу додому до того, як птахи склювали їх. Він зметикував і позначив шлях зібраною в струмку сріблистою галькою.
Костянтин розглядав ці казкові будиночки, коли знову краєм ока помітив зміну.
Над річкою виріс міст.
Він, масивний і в той же час витончений, злітав над водою на метрів тридцять і темно-бузковою стрілою нісся за обрій. Це не було мостом у звичному для людей розумінні. Комунікація являла собою широку в перетині трубу, верхня частина якої складалася зі скляних, як лусочки, сегментів, що заломлювали промені призахідного сонця. Скляним склепінням тунелю рухалися вогники — відблиски від невидимих із землі верхівок і вікон автомобілів. Міст спирався на колону, що здіймалася зі спокійних вод та архітектурними елементами нагадувала готичну базиліку, виткану з тонких і витончених прутів неметалічного походження. Від гострої верхівки опори струнами грецької арфи міцні троси тяглися до екзокілець, що перехоплювали міст по всій довжині. Міст був побудований з якогось невідомого інженерові матеріалу, тому що за такого розмаху й такого легкодумства, якби він був бетонним, то завалився б у воду в першу ж секунду. Але міст стояв.
Він стояв ще секунд двадцять, доки Костянтин не оглянувся, щоб гукнути виконроба або ще когось, щоб ті подивилися. Коли Костянтин знову глянув на небо, міст зник.
— А, — посміхнувся Геннадій, коли інженер розповів йому про видіння, — тепер ви побачили майбутнє. Може, наше. Це був міст на Малу Корениху й Сади, що планували побудувати ще за радянського режиму, але так і не побудували. Може, йому пощастить більше, ніж Намиву-2. До речі, я міст побачив тільки на другий рік. Піски вам довіряють. Мені так здається…