— Не разговарівать!!! — так гаркнув на моряка один з супроводу, що той трохи не впав. — Впєрьод!
Подальший шлях пролягав у мовчанні. Після короткої подорожі вони зупинилися перед масивними двостулковими дверима темного дуба з масивними бронзовими ручками.
— К стєнє! — скомандував один з поводирів і несильно підштовхнув Арсенія в спину. Другий постукав у стулку, відчинив її й доповів:
— Товаріщ полковнік! Арєстованний Мартинєнко по вашему пріказанію доставлен.
Арсенія грубо, але не дуже сильно, штовхнули в спину, і він опинився в просторому кабінеті. Тут, по обидва боки довгого, засланого червоною тканиною столу, сиділи троє в напіввійськовому і якийсь «чин» у парадній формі НКВС. А з краєчку, по-сирітськи, примостився… змучений і постарілий Мартинов-старший.
— Батьку! — Арсеній рвучко зробив крок… І зупинився.
— Нє стєсняйтєсь! — дозволив чин у формі вже знайомим Арсенію суворим голосом. Хлопець кинувся до батька, вони рвучко обнялися.
— Тату! Як ти? Тебе не били? — шепотів хлопець, утираючи рукою сльози, що бігли по щоках.
— Все добре, синку! Все добре!.. — як заведений, повторював старий суднобудівник, стискаючи сина в обіймах з такою силою, яку важко було чекати від його немічного тіла. З плутаної розповіді батька Арсеній зрозумів таке.
Голова комісії, немолодий грузин у гімнастерці, галіфе, начищених до блиску чоботях і чорному шкіряному реглані, прикрашеному трьома орденами Червоного прапора, така собі «маленька копія товариша Сталіна», як виявилось, раніше, ще до революції, теж певний час працював на заводі «Руссуд» і був особисто знайомий з інженером Мартиненком. Дізнавшись, що він арештований за звинуваченням у саботажі, товариш Ерінідзе особисто провів короткий допит.
Мартиненко-батько був негайно виправданий з усіма можливими вибаченнями. Коли ж стало відомо, що й син опинився… гм-м… помилково, так би мовити… словом, виправдано було й сина теж.
— Ета-а, стала біть, твой орол і ест? — грузин, вважаючи, що дав їм досить часу для першого сплеску емоцій, підійшов, примружився.
— Вах, сино-ок, кто ето тебя так отделал?
— Та я… — Арсеній зам’явся.
Голова комісії перевів погляд на «форменого» полковника, багатозначно підвів праву брову і запитав:
— Может біть ві, товарісч, что-небудь знаетє об етом?..
Полковник напружився, видав щось схоже на «ґґрррггхм», після чого повідомив:
— Досадное нєдоразумєніє! Ґґрмхх…
— Дасадноє нєдоразумєніє, ґаваріш! Ві так ета називаєте? — грізний голова нахмурив брови. — Дасадноє нєдоразумєніє, дараґой, ето ка-агда на-а ґрабля на-аступил. Абідна, дасадна, но ладна, да-а?!. А ти на неґо пае— матрі. Он, на-а-твоему, щто-о, баролея с етім ґраблям, да-а? І он его сільно на-абіл? Неті.. Ті пасматрі, на-асматрі! У неґо же на ліце живоґа места нет, да! Ето разве харашо-о? Он же маладой красівій парень! Джиґіт! — Георгій Вахтангович щиро хлопнув Арсенія по плечу, вціливши при цьому прямо у здоровезну гематому, яка виразно проступила за ніч, що примусило моряка хворобливо скривитися. — Должен девкам нравіца! А ві? Вах! І, ґлавноє, за щто-о? А?..
Чорні очі комісара свердлили полковника. Полковник відчайдушно лупав очима; решта, хто був у приміщенні, застигли в німій сцені.
— Кто? — буденно запитав голова комісії з центру, дуже значуще піднімаючи вже обидві брови.
— Ґрхмм… Чьто… ґмм… кто? — відповів місцевий начальник, міняючись з обличчя.
— Слющьй, дараґой! Ті щто, ба-альной, щто лі? Щто ті всо время ґуди-ищ, хрипи-ищ, как ба-альной паровоз, чеснає слово, даі.
— Нікак нєт! Не болєні — відрапортував його «співбесідник», витягуючись по швах.
— Во-от! Ві-ідіщ? Ті не ба-альной, а парень во-от ні за щто-о болен, — голова підійшов до полковника, фамільярно обійняв його за плечі. — Причінілі парню зло, на-анимаєш! А зло, ано же да-алжно біть наказано, да?
Не чекаючи згоди співбесідника, він сам відкинув будь-які можливі сумніви.
— Да-алжно! Вот і ска-ажи мне, кто тот художьнік, ка-аторій так еґо раскра-асіл?
— А-а-а-е-е… — полковник набрав повні легені повітря і прошепотів впівголоса: — Капітан Ґрущук. Владімір е-е… гм! Он у нас немного того… нєрвний!
— Не-ервний, ґаваріш, да? Вот ет-та і плохо, слющьй! Чекіст, ведь, ка-ак ґаваріл таварисч Желє-єзний Фелікс, кроме всего прочеґо должен іметь халодний ум! Аднаго ґа-арячега сердца здес недостатощно, не-ет!.. А он у тебя на людей брасаєца, бьо-от іх ни за щто, репутасию о-орґанам портіт, да-а?.. І какіх людей! Сам пасматрі! Ма-аладой маряк! Старщій на-амощнік капітана, да-а?! Харощій спесиалист, слющьй, в калектіве все его уважа-ают, да?!. Ладна, слющьй!! Я-a пака с лудьмі на-апращаюс, да-а? А ти давай, дараґой, зові суда сваего мясника-а. Буду с нім беседовать.
Віддавши розпорядження, комісар-голова охопив руками плечі обох Мартиненків, гуркочучи щось бравурно-втішливе. По дорозі їм попався капітан Грущук, що поспішав нагору по сходах; Обличчя колишнього однокласника перекосилося від побаченої ідилічної картини. Він рвучко став у стійку «струнко», чітко віддав честь, обпікши Арсенія ненависним поглядом, і продовжив підйом з подвоєною енергією.
— Ладна-а, А-акакий!.. Бі-івай!.. Работаць нада. Сам видишь, пра-аблем мноґа-а, e-e! І кадри не тє-е… Ладна-а, джиґіти-и, бівайте здарові-е, не держіте злаї.. А етаґа вирадка-а в чінах, да-а, мі-і пріме-єрно нака-ажем, да-а?!
Батько з сином попрощалися зі своїм несподіваним рятівником і, підтримуючи одне одного, попрямували додому.
Стоячи на ґанку й проводжаючи їх довгим пильним поглядом, Ґоґі Ерінідзе пригадав своє минуле. Буйні вихори революції захопили його, вже немолодого робітника, крім того, ще й одного з таємних миколаївських кримінальних авторитетів. І піднесли вони його не мало не багато, а майже на саму вершину республіканської НКВС-ної ієрархії!
Акакій Мартиненко був дійсно хороший фахівець і добра людина! А крім того, Лаврентій Павлович особисто, 6 приватній телефонній бесіді, «висловив побажання» зразково покарати кого-небудь «із органов! А то жалоби пріходят»…
Маючи чітку директиву, Ерінідзе з радістю узявся за її втілення в життя. Тим пач^е, що сама по собі випала така слушна нагода!
Ґоґі рішуче повернувся в будинок, стрімко злетів сходами на другий поверх в кабінет, зачинив за собою двері..
— Ну-у, ґаварі дава-ай, на-арщивес-сц, а— аправдива-айса, да-а?!.
Він ледь вибрів у двір і там знесилено привалився до стіни. Ніг просто не відчував.
Ще б пак! Така звістка кого завгодно здатна підкосити.
Чверть століття тому він, жвавий відчайдушний хлопчисько-сирота, найнятий на допомогу панському прикажчикові, з вантажем прядива по підряду приїхав до Севастополя. Раніше він не бачив води більше, ніж річечка під назвою Синюха, що протікала через село. З першого погляду він несподівано, але щиро, всією душею полюбив те, що побачив.
МОРЕ.
Полонив хлопчика простір. Хвилі, що напливають на берег нескінченно. І відсутність землі на горизонті… А що там? За горизонтом?.. І раптом нестерпно захотілося йому подивитися, що там, за цим самим горизонтом, знаходиться.
Він кинув обоз, пробрався на корабель, сховався у канатний ящик… Знайшли його вже в морі, поки вирішували, що з ним робити, малий прижився, став юнгою. Потім, коли виріс у кремезного парубка, — став матросом.
З того часу багато що сталося, багато що траплялося. Походи й битви, шторми й штилі. З простого матроса вислужився в боцмана…
— Гавриличу!.. Винуват, пане боцмане! З вами все гаразд? — поряд з ним стояв юнга Альошка.
Христофор настовбурчив його буйну чуприну.
— Йди, хлопче. Все у мене добре! Так, потьмяніло щось…
Відштовхнувся від стіни лазарету, ступив крок. Невгамовний Альошка все ще був тут.
— Юнга! — гаркнув Христофор. — Нумо! Швидко начисти бляху!..
— Слухаюсь, пане боцмане! — просяяв, витягнувся «у фрунт» юнга. — Є начистити бляху!