— А ви мене знаєте, отче?! — подивувався тесляр.
— Може, й знаю… — ухильно відповів священик. — Хто щиро молиться Господові, відомий слугам його.
Цей молодий отець мимоволі викликав довіру.
Не те що Лукавий попик з Покровки, отець Никифор, якого не тільки в їхньому селі, але й у всіх навколишніх поселеннях позаочі йменували не інакше як Лукавим. Не у значенні бісом, а саме лукавим. Та подейкували, що й у монастирі, де він перебував до того, як з’явився пастирем в Покровський прихід, за ним водилися грішки, не тільки з черницями з сусіднього жіночого монастиря, але й з мирянками з навколишніх сіл.
Несподівано навіть для себе самого Кузьма «на духу» виклав молодому священикові все. І про землю, і про сім’ю, і про хитавицю, і про долю гірку, що привела рязанського мужика в чорноморські степи…
Уважно вислухавши сповідь селянина, святий отець запитав раптом:
— А чи знаєш, Кузьмо, день який сьогодні?
— Як не знати! — пожвавішав мужик. — На Миколая Угодника у нас в Покровці завжди… Е-е-ех! — зітхнув тесляр тяжко й замовк. Знов зажурився, опустив голову долі. Згадалася йому рідна хатинка, яскраво вималювалася в уяві… Дружина, дітки, старенька-матуся, ПОЛЕ…
— Миколай тобі допоможе… — тихо мовив священик, і його ясні очі виблискували, чи то відображаючи вогники свічок іконостасу, чи то самі по собі. — Що бажано душі твоїй, яка настраждалася, те й збудеться. День такий сьогодні. Дива не обіцяю, проте обіцяному — бути… Кому з моряків найгірше, тому й підмога в цей день поспівала, той і врятований був. Силоміць людину на погибель в море тягнути — куди вже гірше. Тим паче на першому кораблі, що народжений в місті, яке прозвали…
Тихий голос отця стих, і мужик, боячись повірити власним вухам, поволі звів голову…
Очей таких Кузьма Савєлов ні до, ні опісля того ні в кого на всьому білому світі не бачив. Бездонно-сині, як ясне полуденне небо, вони сяяли, немов яскраві лампади, проте небесний вогонь цей не палив зовсім, а зігрівав змерзлу, зболілу душу…
— Не бійся, сину мій. Все буде добре. Море відпускає тебе додому. Вільну тобі дає.
— Скажи, отче, як тебе звуть? — майже нечутно, одними губами, запитав селянин. — За кого молитися мені, кому подяку складати…
— Молитися Господеві нашому Всевишньому треба. Всі дари від нього, воістину. Ми лише сподвижники… А мене пам’ятай… як отця Миколая. Йди з миром, сину божий. Віруй в небесного Творця нашого й пам’ятай, що щирі молитви Небеса чують.
— Небеса чують… — луною повторив заворожений Кузьма.
— І відповідають істинно страждаючим… З Богом, майстре. Амінь.
Сонячноокий священик перехрестив Кузьму. Підневільний моряк, ревно повторивши хресне знамення, поклонився в пояс, приклався до руки отця і мовчки, затамувавши подих, навшпиньках вийшов з капітанової каюти.
… Корабельного теслю Савелова викликав до себе командир «Святого Миколая» за тиждень після візиту священика.
— Кузьма! Дійшла тут до нас грамота від твого пана Павла Андріїча Троєцького… — Михайло Іванович помовчав. — Вільну тобі пан дає! І земельки… Чого б це, га?
— Не можу знать, пане капітане другого рангу! — за статутом відрапортував Кузьма.
Львов ще помовчав, уважно вивчаючи матроса, який витягнувся по швах.
— Гаразд! Успіху тобі! Йди…
— Дуже вам вдячний, пане капітане другого рангу!
Душа корабельного теслі, який раптово чудесним чином перетворився на землероба, тріумфувала. Не обдурив дивний батечко, і справді воля прийшла! ВОЛЯ!!!
Питання, як молодий священик міг дізнатися про наміри пана, Кузьма собі не ставив. Небеса чують щирі молитви… І відповідають! Тому тепер усі помисли мужика були про ЗЕМЛЮ, яка, стомившися без турботи, кликала його додому тихим і рідним голоском.
Не всім випадає любити море… Не всім Творець дарує таке щастя. Кузьмі ось — доля залишатися на березі. Хто щиро прохає — неодмінно отримує. Амінь.
… Наприкінці вересня корабель, названий на честь Миколая Угодника, зі встановленими щоглами й бушпритом, на камелях прибуксирували до Очакова, для подальшої добудови й озброєння артилерією. Звідти 29 листопада 1790 року, прибув він своїм ходом до Севастополя. Де наприкінці осені під командуванням капітана другого рангу Михайла Львова й почалася флотська служба першого корабля, народженого на верфі в місті, нареченому ім’ям цього ж Святого.
— Годі тобі!.. — відмахнувся від кока Юрій. — Завжди ти перебільшуєш!
Містечко на перший погляд було так собі. Нічого надпримітного. Місто як місто. Невже це — центр суднобудування півдня колишнього СРСР? У минулому, знову ж таки!..
— А ось ще анекдот! — Іванов закурив і обернувся до своїх супутників. — «Дочка скаржиться матері: — Мамо, здається, я вагітна! — «Чому ти так думаєш? Де, цікаво, була в цей час твоя голова?» — Не пам’ятаю! Здається під кермом!»
Аудиторія вибухнула дружним реготом. Особливо, нечисленна жіноча її частина…
Вони йшли головною вулицею міста; подібно до московського Арбату, була вона пішохідною. Народ енергійно снував нею туди-сюди.
— Онде барчик цікавий, — повідомив кок, указуючи на склопластикову прибудову на розі будівлі. Споруда була прикрашена розфарбованим під камуфляж муляжем авіаційної бомби й дівчинкою в стилізований військовій формі часів Великої Вітчизняної, але в дуж-же коротесенькій спідниці!
— Зайдемо? — з надією спитав Вітька.
— На зворотному шляху! — відрубав перший механік. — Ходімо далі!
Завантаження вже скінчилося, і Дракон відпустив їх у звільнення на берег, заздалегідь попередивши властивим йому менторським тоном, щоб не надумали «влипати в різні неприємності»… Інакше «на судно навіть не повертайтеся!»
— Ну може, хоч в намет заскочимо, свіженьким «Янтарем» підзаправимося? — з придихом запитав Іванов, широким жестом вказуючи на пивний заклад, що знаходився посеред пішохідної мостової вулиці.
Намет із загостреним дахом, розписаний яскравими лейблами легендарного Миколаївського пивзаводу «Янтар», що нині входить до структури європейського концерну «Сан-Інтербрю», гостинно прочинив отвір входу. Там, у теплій затишній напівтемряві, заклично й принадно мерехтіли ряди пляшок, що підсвічувалися лампочками барної стійки. «Біле», «Багряне», «БілаНіч», «Янтар» — преміум, темний, міцний та світлий, відновлений «Чорний Принц», не кажучи вже про обов’язкове «Чернігівське» — світле, міцне, темне та преміум — щонайповніший комплект пивних радощів був у фірмовій точці пивного гіганта. На мить здалося навіть, що там, на полицях, стрункими рядками вишикувалися пляшки з легендарними сортами миколаївського пива минулих уже часів: «Фаворит», «Особливе», «Вечірній Миколаїв», «Веселий Роджер», «Оксамитове», «Гетьман» і часів позаминулих — «Українське» перших років незалежності та «Жигулівське» радянської доби…
Застигнувши при вході до цього «палацу» насолоди, Вітька дивився на супутників з торжеством, ніби чарівник, що помахом руки викликав з небуття всі ці хмільні скарби.
Чіф глянув на кока не менш виразно.
— «Оболонь» краще! — безапеляційно заявив він. — З українських — найправильніше пиво.
— Нахабна брехня! — заволав ображений до глибини душі Іванов. — Це було давно й неправда! А в Миколаєві як варили добре пиво, так і досі варять…
— А мені «Живчик» оболонський подобається, — заявив старший моторист Вовчик Абеленцев, єдиний в екіпажі непитущий. — І мінералка в «Оболоні» смачна…
Під акомпанемент диспуту на тему пивних та інших смаків, моряки з «Андрія Голубева» | пройшли ще з півкварталу.
— А, до речі, он там, — невгамовний корабельний кухар раптом різко змінив тему і махнув рукою вліво, — миколаївці недавно поставили пам’ятник Миколаю-Чудотворцю… З-поміж іншого, покровителя моряків, — багатозначно додав він. — Ходімо подивимося?..
Протестів ця пропозиція ні в кого не викликала. Навіть у чіфа.