— Я бачу. — Максим, витягнувшись рибкою, прослизнув між зеленим гіллям і зітхнув: — Небезпечно для життя… І як тільки тут пішоходи ходять? — спитав він, забувши, що сам дриґає в повітрі ногами.
— Усі сидять дома, — відповів Гум-гам.
— У вас ніхто не гуляє? — здивувався Максим.
— У нас не люблять гуляти, — сумно промовив Гум-гам.
— А свята? Адже в свята завжди гуляють на вулиці. Ну хоч у гості хто-небудь ходить?! — обурився Максим. — Хіба не цікаво прилетіти до кого-небудь на день народження?
— Звичайно, цікаво, — погодився Гум-гам. — Ти не думай, — додав він, — що тут самі тільки нудні люди. Я й мої друзі гуляємо, коли хочемо: це ми вигадали камінь подорожувань.
Вони пролітали попід аркою райдуги, яка, здавалося, міцно стояла в цьому повітряному місті, що пливло разом з вітром.
— Хочеш скотитися з райдуги? — запропонував другові Гум-гам. — Тобі сподобається…
Максим у відповідь підбив повітря руками, злетів ка лискучу дугу і, перекинувшись на спину, вирішив: “Поїду по червоній стежці”. В ту саму мить він полинув униз значно швидше і плавніше, аніж з крижаної гори, й у вічі йому вдарив сніп вогненних іскор, так що аж сльози бризнули із зажмурених очей. Гоп! — і він уже гойдається на блакитних хвилях і, щасливо всміхаючись, думає: “Коли я скажу мамі, що катався з райдуги, вона вигукне: “А-а, я знаю, як це було: ліг на спину і з’їхав униз…” Ні, зовсім не так! Коли відчуваєш, як ти швидко летиш, коли бачиш, як виблискують дахи будинків і вся райдуга променем прожектора б’є у вічі, а потім, намагаючись передихнути, хапаєш ротом прохолодне блакитне повітря, — це зовсім не “з’їхав униз”, це катання із справжнісінької райдуги…”
Максим розплющив очі. Гум-гам ширяв неподалік з нудьгуючим виглядом.
— А ти чого не катаєшся? — спитав Максим. Гум-гам, нічого не відповівши, махнув рукою.
— Може, ти скучив за своїми машинами? — хитро примружився Максим.
Гум-гам надувся і навіть ліг на спину, склавши руки на грудях, давши другові зрозуміти, що його запитання зовсім недоречне, надзвичайно дурне запитання.
— Може, в тебе болить голова? — питав і далі Максим.
— Не болить.
— Може, ти хочеш погратися зі мною?
— Хочу! — Гум-гам аж підскочив у повітрі.
— Тоді лови мене!
І Максим, наче плавець, одчайдушно почав працювати руками й ногами, почувши, як його друг аж заверещав од задоволення. Згарячу він полетів, не розбираючи дороги, навмання, а потім оглянувся і, помітивши круглий будинок, вирішив заховатися за ним. Проте Гум-гам був зовсім близько, він майже хапав суперника за п’яти, і Максим, спритно вигнувшись, злетів угору і вдарився головою об щось м’яке.
Два вигуки пролунали з двох боків.
— Спіймав! — кричав Гум-гам, тримаючи в руці Максимову сандалію.
— Що це за дурні жарти! — прохрипів хтось.
Голова й плечі Максима стирчали з білої хмарини, на якій сидів старий чоловік з підзорною трубою в руці.
— Невже так мало вільного місця, що треба штовхати цю спокійну хмарину? — проказав старий, здіймаючи кошлаті брови. — Що ти тут робиш?
— Я гуляю, — відповів Максим, відчувши себе не зовсім зручно в такому дивному становищі. — А ви що робите?
— Давно я не бачив хлопчиків, які гуляють самостійно, — ніби сам до себе сказав старий. — Хіба ти зрозумієш, хлопчику, чого саме я сиджу на цій хмарині?
— Зрозумію.
— Я намагаюся дізнатись, як влаштований світ, — відповів старий чоловік.
— Значить, ви дивитеся з хмари у підзорну трубу? — подумав уголос Максим.
— Я вивчаю все, що навколо мене.
— А як влаштований світ? — поцікавився хлопчик і раптом скрикнув: — Ой!
— Що означає “ой”? — стрепенувся старий.
— Пробачте. Це нічого не означає. — Максим догадався, що то Гум-гам смикає його за ногу, і, хоч йому було лоскотно, він більше не скрикував, щоб не відвертати уваги спостерігача з трубою. — Пробачте, як усе влаштовано?
— Я не можу відповісти на твоє запитання. Старий приклав трубу до ока.
— Що ви бачите? — швидко спитав Максим. Він відчував, що приятель щосили тягне його.
— Я бачу тільки синій простір і ніде не бачу землі, — кинув через плече спостерігач.
— Бажаю вам відкрити Землю! — гукнув хлопчик, виринаючи з хмари.
— Ти так довго розмовляв, що зовсім забув про гру! — ображено мовив Гум-гам. — Візьми свої сандалі.
— Я його розпитував, — почав розповідати Максим, намагаючись сісти в повітрі й застебнути сандалі, — я його розпитував, а він дивився в підзорну трубу.
— І він відповів на твої запитання?
— Ні. Він ніяк не може знайти Землю.
— Так я й думав! — промовив Гум-гам. — Навіть старий, мудрий учений геть усе забув і нічого не знає.
“Так ось вона яка — КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ, — подумав Максим. — Тут ніхто нічого не знає. Можливо, вони все давним-давно позабували. А може, вони все знають, але не хочуть говорити? Я граюся з Гум-гамом, бачу його країну і ніяк не збагну, чому вона БЕЗ ЧОМУ?”
І він спитав друга:
— А взагалі у вас є земля? Чи тільки саме повітря?
— Здається, є, — пробурмотів Гум-гам. — Я чув, що є. Десь унизу. Кажуть, там дикі хащі, страшш звірі… Але напевно не можу сказати, — зітхнув Гум-гам. — На землі ніхто не був…
— Привіт! — крикнув хтось згори.
З синьої хмари, що пропливала повз них, звішувалася голова. Максим упізнав Кри-кри.
— Що ти там робиш? — задерши голову, спитав старшого брата Гум-гам.
— Помираю з нудьги, — відповів Кри-кри. — Загоряю і ні про що не думаю. А ви?
— Ми граємо у квачика! — крикнув Максим.
— У квачика? А що це таке? — Кри-кри трохи підвівся на своїй хмарині.
— Зараз побачиш, — пообіцяв Максим. — Гей, Гум-гаме, залазь на іншу хмарину!
— Навіщо?
— Як навіщо? Будемо наздоганяти Кри-кри на хмарі!
— Оце гра! Квачики-наздоганячики! — Кри-кри засміявся й помахав шоломом. — Ану лишень спробуйте наздогнати мене!
А Гум-гам уже осідлав маленьку блакитну хмаринку і гукав до друга:
— Сюди!
І тільки-но Максим сів поруч, як блакитна хмаринка ринула за синьою. Максим прилаштувався позаду Гум-гама, обхопивши його руками й визираючи з-за спини, — така малесенька була ота хмаринка. А Кри-кри гасав на своїй синій хмарі з краю в край, озирався, притупував ногою: “Швидше, швидше!”
Як приємно було скакати на хмарі! Вона летіла в повітряних хвилях, плавно обминаючи будинки, дерева, зустрічні хмари, поволі наздоганяючи Кри-кри.
— Начувайсь, Кри-кри! — радів Гум-гам. — Зараз ти попадешся і наздоганятимеш нас!
— Не спіймаєте! Гей ви, тихоходи! — відповідав Кри-кри.
Синя хмаринка метнулася вбік, а блакитна м’яко провалилася в якусь темну яму, зависла на місці. Максим ураз немов оглух — така запала тиша. Він задер голову і побачив, як швидко віддаляється вгору хмарина, на якій пританцьовує Кри-кри.
— Що сталося? — гукнув Максим, поплескуючи по плечу товариша, але не почув свого голосу.
Гум-гам, обернувшись, беззвучно ворушив губами. Догадавшись, що його супутник нічого не розуміє, Гум-гам дістав записничка, написав щось у ньому олівцем і передав Максимові:
“Тут час робіт коло”, — прочитав Максим фразу, що здивувала його своєю загадковістю (граматичних помилок він не помітив).
“Яке коло?” — надряпав у відповідь Максим і простяг записника супутникові.
Гум-гам промовисто знизав плечима: мовляв, він не відповідає за дивні жарти часу в своїй країні.
“Що тепер буде?” — спитав Максим кривими буквами на новому аркушику.
“Зачикамо, поки час пиритвориця на вітер”, — написав Гум-гам не менш загадкове речення.
Вони непорушно сиділи в темній ямі. Ген удалині невиразно бовваніли куполи. Згори на них пильно дивилося око Сонця. Ніщо не пролітало поряд.