— Ось, — сказав Валера і простягнув мені складену навпіл кольорову листівку, — запрошення.
На фотографії було зображене казино «Вершина», справді розташоване на верхівці неприступної гори, що височіла над морем, немов якийсь маяк.
Запрошення було простроченим, і Валера пояснив:
— Вони відкрилися три дні тому.
— А-а-а, — сказав я.
Саме тому даного закладу і не було в списку казино, який ми склали, ще тільки починаючи гру у Великому Курортному Місті.
-- І зараз у них людно, — це мене не здивувало: нове місце, незвичайне розташування, ставки від п’яти копійок до п’яти тисяч — «Вершина» була просто запрограмована на те, щоб стати найпопулярнішим місцем відпочинку на найближчі десять років.
— Поїхати туди можна хоч зараз, — продовжував Валера, — чистої сорочки не дам, а поїси і вип’єш свою каву вже у «Вершині».
— А як щодо витрат? — запитав я.
— Я їх оплачуватиму, — пояснив мені стрижений під «їжачок» Валера, який ніколи не усміхався.
— Усі?
— Авжеж.
Це було непогано.
Я сказав: «Чудово», і ми поїхали до «Вершини».
Ситуація була досить складною і я навіть не міг уявити, що ми робитимемо, якщо настільки щедрий на обіцянки Сава Костін[6] по закінченню всіх наших спільних проектів передумає віддавати нам наші гроші, двадцять відсотків від виграшу і взагалі не захоче відпускати нас живими.
Ціною ставки було власне життя.
— Треба обіграти казино…
Заручившись підтримкою п’яти десятків стрільців, таку обіцянку можна дати майже з дев’яностовідсотковою впевненістю в успіху.
Є старий і древній як світ закон — обіграти можна будь-яке казино. І це правда. Якщо хочете, я повторю ще раз:
— Обіграти можна будь-яке казино. Існує безліч систем. Не допоможе одна, можна скористатися іншою. Якщо не підійде й ця, знайдеться ще якась.
Але по правді, дорогою до «Вершини» я думав не про те, як обіграватиму казино. А про те, що буде зі мною, Мишком і Яною після того, як ми виконаємо умови Сави. Існувало безліч варіантів розвитку подальших подій, і потрібно було продумати кожен із них. А найкраще — знайти спосіб, як повернути наші гроші і виїхати з міста ще до того, як Сава почне приймати якісь рішення стосовно нас.
І я напружено думав, думав, думав. По дорозі до «Вершини», і під час перебування в ній, і після виходу з неї…
Але зараз ми тільки піднімалися дорогою, викладеною нерівними плитами, що імітували висохлий водоканал. Гуркотливо шумів прибій.
Якби Ахіміл Хафізов назвав своє казино «Горою», «Скелею» або «Стрімким Бескидом», не помилився б.
Але він вибрав назву «Вершина».
Розділ 28
«Казино»
Метрів за сто п’ятдесят до казино ми побачили кований високий паркан, газони з ліхтарями, три відеокамери, що повільно стежили за ними, і фонтанчики штучного поливу, які пізньої осені не працювали.
У розкритих воротах, одразу ж за бетонним бар’єром обмежника швидкості, в якому зовсім не було потреби: на цій гірській дорозі дуже важко було набрати більше двадцяти кілометрів на годину — стояли четверо міцних хлопців з табличками «security» на лацканах сірих формених піджаків.
Вони не подивилися на номери, не заглянули до нас у салон і не попросили зупинитися, тому ми поїхали далі, до вивіски казино, що освітлювала низьке небо яскравими вогнями.
Невеликі ялиці біля входу. Оглядові майданчики по краях тераси автостоянки. Високі сходи до оббитих латунню дверей і ресторанний запах за ними.
Будинок — триповерховий, не дуже великий і не дуже затишний. Щось середнє між рестораном, нічним клубом і закладом для гри в покер. Однак заклад був розрахований на заможну публіку. Усе сяяло, блищало. Прислуга, ще не розбещена «чайовими», ловила кожен жест клієнтів. Відвідувачів було багато, хоч більшість із них прийшли сюди не для гри, а просто повечеряти і розважитися.
На першому поверсі містилися бари і гральні автомати; ресторан і столи з рулетками — на другому. На третьому — невеликий зимовий сад, кімнати для персоналу і ще півдесятка рулеток.
У «Вершину» Валера прийшов без пістолета. Принаймні металошукач охоронців на вході не запищав, коли ми ввійшли в казино.
Він ішов поруч зі мною і розповідав:
— Тут автомати. Тут бар. Тут убиральня.
— Ага, — кивав я, йдучи на запах їжі.
Мені хотілося їсти. І я пішов у ресторан, сів за столик біля штучного вікна і замовив собі їжу та випивку. Чотири чарки англійської горілки заспокоїли мене, тому коли ми піднялися до рулеток і покерних столів, я вже міг спокійно розмірковувати над своїми подальшими діями: