І він простяг записника з до решти списаними сторінками.
Бухгалтерія ордену мала особливість — в ній зовсім не було дебету: геть усі гроші записувались на кредит могікан. Все занотовано тут, од першого дня — від трьох франків Норін до мільйона Філіпа Віаля.
Мосьє Кастерана — великого ділка — мільйон і трохи не засліпив. Але як людину його вразили до краю три франки Норін і нагромадження сміховинних, мізерних сум, — вони так промовисто свідчили про невидане завзяття цих дітлахів, пойнятих безумним замислом.
Коротко кажучи, три франки Норін, офіровані в день великого безгрішшя, повалили останню перепону.
Мосьє Кастеран не спромігся на слово: він знітився перед дванадцятьма парами очей, звернених на нього. І він кинувся до телефону й заходився коренити своїх майстрів так, що малі відвідувачі не тямилися з надмірного захвату.
По недовгім часі він, осміхаючись, повернувся до дітей:
— Не беруся поки що твердити напевно, але можете мені повірити: могікани завтра спатимуть в нових будиночках. А зараз вертайтеся додому й чекайте.
Зозулик, який нічого не брав на віру, зажадав офіційної розписки.
Від скарбу зоставалося ще двісті сімдесят чотири тисячі франків.
Перш аніж сісти в автобус, що їхав до Порт-Біу, Шарлюн запропонував приятелям купити подвійні пайки малинового морозива з фісташками.
Але жага самопожертви згасла ще не у всіх серцях: ласун Янгол єдиний з усіх не схотів купувати морозива.
— Про мене! — сказав Смішко. — Ковтай собі слинку…
— Я з принципу! — гордо виголосив Янгол.
З'ївши морозиво, лицарі вражено перезирнулися: важкий, виявляється, лише перший крок. Скупенькому Зозуликові запекло біля серця: Розет уже зняла мову про подарунок мадмуазель Блан — сріблястого лиса.
— Ти її не знаєш, — сказала Міке. — Вона б розсердилась. Та, зрештою, ніхто з нас не схотів би користатися цими грішми. Ми так настраждалися, поки їх зібрали!
— Та й хто б то дарував хутра, коли в тіні тридцять шість градусів! — додав Тітен-солодкі-очка.
Години за дві всі лицарі зібралися під пініями, поблизу хатин, і стали чекати подій.
Шарлюн, що прибіг останній, приніс утішну звістку: мосьє Аморетті поїхав на цілий день до Тулона, а двоє його підданців — поліцейські Кюк та Гарідан — крутилися біля Кадьєра. Тож небезпеки нізвідки було чекати.
Таємницю збережено: могікани й досі нічого не знали про скарб. Вони тягнулися од хатини до хатини із скрутнями мотузок, папером на обгортку, порожніми валізами.
— Щось довгенько ми вас тут не бачили, — тижнів два або й три! — мовив до дітей хирлявий Ескофьє.
— Ніколи було — мали клопітну роботу, — поважно відповів Шарлюн. — Віднині бачитимете частіше.
— Ти що, з глузду спав? — одказав старий, хитаючи головою. — Тільки вчора приходив Альфонс: завтра мусимо вибиратися — конче мусимо!
І справді, перед кожною халупою виднілися сліди розгардіяшу, як це буває, коли назавше вибираються з дому. Стара Сезарін, оточена вісьмома своїми котами, обшивала два клумаки з білизною.
Угледівши дітей, що базікали, сидячи кружка під пініями, мосьє Пастурель здивувався:
— Я ще зроду не бачив, щоб ви отак сиділи без діла. Може, помогли б нам трохи?
— А нащо? — відгукнулася Міке. — Ви нікуди звідси не підете… Ми ж так часто це вам кажемо, що годилося б нам вірити!
Ті слова справили враження. Могікани зійшлися до гурту, стиха між собою порадились, несміло позираючи в бік дітей, а тоді кожен подався додому.
Минула п'ята година, а з Ла Сьота ще нікого не було. Янгол побіг до містечка по морозиво, а Філіп з Міке — до школи, порадитись з мадмуазель Блан. Вчителька зателефонувала до мосьє Кастерана.
— Почекайте ще трохи й не хвилюйтеся, — відповів підприємець.
Тільки о восьмій, коли половина ватаги вже розійшлася, вдалині за олеандрами, на перехресті, показалися два здорові ваговози, наладувані будівельними матеріалами. Там же сиділи із двадцятеро робітників. Вони повернули ліворуч, загальмували, тоді стали повільно з'їжджати вибоїстою дорогою до могіканських хатин.
— Наші! — загорлав Шарлюн.
Слідом їхав у авто мосьє Кастеран. Сполохані шумом, могікани повиходили з хатин і ошелешено зорили на ваговози.
— Це безумство! — вигукнув мосьє Пастурель, пізнавши підприємця. — Ми ніколи не спроможемось заплатити…
— Вже заплачено! — незворушно відказав мосьє Кастеран.
— Але хто ж то заплатив?
Тільки зараз Шарлюн та його приятелі здали собі справу в тім, що вони доконали дійсно таки чимале діло і що їх очікує велика подяка. Досі нікому з них не спало це на думку. І вони тихцем, мов злодії, побігли до містечка.
О десятій Шарлюн, Міке, Сандрін із Смішком, Тітен-солодкі-очка, Філіп Віаль, Фріске та Рудик повтікали з дому — хто за дозволом, хто ні, хто в двері, а хто й у вікно. Вони підбігали — по одному, по двоє — до гаю й зупинялися віддаль, налякані сліпучим світлом, що променіло поміж стрункими пініями.
Зібравшися всім гуртом, лицарі осміліли й. скрадаючись, підступились ближче до хатин.
Там кипіла завзята робота. Робітники поспіхом вивантажували з ваговозів частини будівель: панелі, балки, рами, плити на підлогу, шибки, — й копичили їх на узліссі. Інші дужими вдарами кирок розбивали ветхі халупи, щоразу весело регочучи, коли валилися благенькі, висушені сонцем стіни. Меблі перетягували до найпросторішої садиби — Ескофьє. Сюди ж ізносили клумаки й валізи, складали на купу безліч дрібничок, кумедних чи зворушливих. Могікани, посідавши в крісла, споглядали цей хаос, не знаючи, вірити очам чи ні. Але на ділянці Муженів уже починали зводити домочок — білі стіни із зграбними віконцями.
— Вони нізащо не скінчать всього до ранку! — зітхнув Рудик.
— Скінчать! — заперечив Шарлюн. — Це вони загаялись з цегляними підмурками — ті підмурки хоч і старі, а ще міцні. Біля них поморочишся години зо дві. Та й працює зараз лише одна бригада. Скоро впораються з розчисткою — робота піде куди швидше.
Біля півночі Сандрін та Міке побігли додому— трохи поспати. Але вони збудились ніби якимись чарами — саме коли треба. Схопились серед ночі й помчали до хатин. Ряхтливі зорі освітлювали їм шлях.
Проминувши круглу галявину за школою, дівчата зразу завважили: щось змінилося в знаному пінійовому гаї. Шість майже вибудуваних домочків стояли мов казкова декорація — їх незаймано білі стіни відбивали сліпуче світло прожекторів.
Робітники трудилися вже не самі. Щохвилі з містечка та з ближчих осель надходили доброхітні помічники й незагайно бралися до роботи. Найменші будиночки — старої Сезарін та діда Кадюса — вже зведено, чепурні віконця з червоними й зеленими віконницями гляділи на сонну затоку.
Шарлюн з приятелями порядкували в маленьких, майже лялькових кімнатах, де пахло свіжою фарбою — носили клумаки, розставляли меблі, посуд. Восьмеро котів Сезарін уже ганяли, мов навісні, в своїй новесенькій оселі.
— Не вірю, не вірю! — тремтливим голосом прошепотіла стара, обмацуючи долонями стіни. — Невже це все наше?
— Все наше! — відповів Шарлюн, прилаштовуючи в кухонній шафі газову плитку.
Мадмуазель Блан теж була тут. Її усмішки й жарти ще побільшували принадність цієї ночі. Разом з Філіпом та Рудиком вона перенесла сюди із шкільного подвір'я половину гераней і посадила їх перед кожним домочком. Помалу-малу будиночки оживали.
Небо над морем тільки-но зарожевіло, а робітники вже навантажили обидва ваговози інструментом та обгорілими рештками старих халуп. Ваговози поїхали. Слідом за ними порозходились сусіди. Новеньке прегарне сільце—чепурне й ошатне — змінило, мов чарами, цей куток гаю.