Знову.
Тепер за кілька кроків.
Каздан усміхнувся. Цей слабкий хворобливий кашель свідчив про кволість супротивника. Свідчив про вразливість, яку він помітив ще в тому силуеті, що ковзав над загорожею парку.
— Виходь зі своєї нори, — сказав Каздан. — Я не заподію тобі нічого лихого.
Мовчанка. Хлюпотіння. Ноги грузли в багнюці. Запах затопленої печери лоскотав ніздрі. Праворуч сновигали у воді форелі, байдужі до людських проблем. Ліворуч відходили, розгалужуючись, склепінчасті галереї.
Каздан змінив тон:
— Виходь негайно! Поки я не застосував зброю!
Минуло ще кілька секунд, потім:
— Я тут…
Увімкнувши ліхтарик, Каздан спрямував його промінь на голос. Під облупленим низьким склепінням зіщулився, сидячи навпочіпки, чоловік.
Каздан чув, як клацають його зуби. Більше від страху, аніж від холоду.
Він повільно оглянув загнану в безвихідь жертву, ковзаючи променем світла від обличчя до плечей, від плечей до ніг.
Індус.
Молодик зі смуглявою шкірою і дуже чорним волоссям.
Проте очі у хлопця були зелені. Їхня райдужна оболонка мала якийсь надприродний колір, ніби він носив контактні лінзи. Ця прозорість була в дивній відповідності з басейном за їхніми спинами. Каздан подумав про креолів та голландців зі змішаною кров’ю, що жили на деяких островах басейну Карибського моря.
— Хто ти?
— Не бийте мене…
Каздан схопив хлопця і витяг із криївки. Одним посмиком поставив його на ноги. Шістдесят кілограмів наскрізь промоклого тіла — не більше.
— ХТО ТИ?
— Мене звуть… — Кашель урвав мову, але потім він докінчив фразу. — Мене звуть Назерудин Саракрамагата. Але всі називають Назер.
— Ти мене дивуєш. Звідки ти прибув?
— З острова Маврикій.
Екзотика тривала. Детектив-вірменин допитував жителя острова Маврикій у справі вбивства хормейстера-чилійця. Це вже був не допит, а радше розмова з тих, які ми називаємо «кухонними».
— Що ти в біса робив у Ґетца?
— Я прийшов забрати свої речі.
— Твої речі?
Тонка посмішка заграла на рожевих губах індуса. Посмішка, яку Казданові одразу захотілося розчавити ударом кулака. Він починав здогадуватися, про що йдеться.
— Я друг Віллі. Тобто Вільгельма.
Каздан перестав тримати його за одяг.
— Поясни, що ти маєш на увазі.
Молодик прийняв позу, яка викликала майже відразу. У його поведінці знову з’явилося щось від наполоханої тварини.
— Його друг… Його бой-френд, як-то кажуть.
Каздан терпіти не міг гомосексуалів узагалі, а психованих особливо. Він пильно подивився на свого бранця. Тонка талія. Тендітні суглоби, на руках браслети й персні. Низько опущені джинси. Деталей, що підтверджували його зізнання, цілком вистачало.
Подумки вірменин перетасував свої карти, адже умови, за яких відбувалася його гра, змінилися. Вільґельм Ґетц мав усі підстави бути дуже обережним у приватному житті. Педик із давніх-давен, він намагався приховати свою сексуальну орієнтацію як ганебну таємницю. Каздан набрав повні груди вологого повітря, і наказав:
— Розповідай.
— А що… а що ви хочете від мене почути?
— Усе. Розповідай від самого початку.
7
— Я познайомився з Віллі в поліційній префектурі. Ми там стояли в черзі, щоб одержати свої документи. Дозвіл на проживання у Франції.
Коли Каздан працював детективом, він завжди цінував таку відвертість допитуваних. Чим абсурднішою здавалася їхня історія, тим більше було шансів, що вона правдива.
— Ми обидва були політичними біженцями.
— Ти — політичний біженець?
— Після перемоги соціалістичного руху в Маврикії та повернення до влади Анеруда Жюґно я…
— Покажи документи.
Маврикієць обмацав свою курточку й дістав гаман. Каздан вихопив його в нього з рук. Фотографії островів, Ґетца, якихось молодиків із масними обличчями. Презервативи. Вірменина занудило. Він намагався подолати огиду і лють, що пульсували в нього під шкірою й спонукали випустити їх назовні.
Нарешті Каздан знайшов дозвіл на проживання й паспорт. Він поклав їх собі до кишені й помахав рештою перед очима молодика.
— Реквізовано.
— Але ж…
— Заткнися. Ця ваша зустріч відбулася коли?
— 2004 року. Ми побачили одне одного. Ну… й ми відразу порозумілися.
Гомик говорив у ніс, із таким собі млявим акцентом, напівіндійським-напівкреольським.
— Відколи ти в Парижі?
— Із 2003 року.
— Ти жив у Ґетца?
— Я спав у нього три ночі на тиждень. Але зустрічалися ми щодня.