Каздан урвав його:
— Ви хочете сказати, що «Колонія Асунсьйон» — «чорна зона»?
— Авжеж, «Колонія» існує за таким принципом. Це територія без національності. Жодне законодавство не може бути там застосоване. Усе там дозволено.
— Франція не має проблем із терористами. Принаймні проблем того калібру, яким мусять давати сьогодні раду Сполучені Штати.
— Саме тому «Колонія» нині перебуває в сонному стані. Це лабораторія, що тепер не має застосування. Ми не хочемо знати, що там відбувається. Ми переконані лише в одному: досліди там тривають. І коли виникне потреба, ми зможемо використати знання, здобуті в «Колонії Асунсьйон». Її досвід.
— Ваш цинізм просто жахає.
— Завжди одна й та сама проблема, — усміхнувся генерал Пі. — Хочуть, щоб роботу було зроблено. Але ніхто не бажає знати, ні де її робитимуть, ані як.
— Ви сказали про досліди, — провадив Каздан. — А чи відомо вам, над чим працюють керівники громади?
— Ні. Вони застосовують велике розмаїття методів.
Волокін утрутився:
— Ці методи включають у себе експерименти з людським голосом?
— У протоколі сказано про звук, але нічого більше ми не знаємо. Якийсь час ми думали, що Гартман винайшов певний спосіб розшифрування голосу. Який давав би змогу виявляти чіткі факти через крик, через модуляції голосу. Але ми помилялися. Дослідження Гартмана стосується іншого виміру голосового апарата. Чогось дуже небезпечного, як на мою думку. Чогось такого, що перебуває поза болем…
— Коли ви кажете «Гартман», маєте на увазі батька чи сина?
— Сина, безперечно. Батько помер у Чилі, ще до переїзду «Колонії». Але ця смерть не загальмувала розвиток «Асунсьйону». Дух Гартмана…
— …створив школу, — закінчив за нього Каздан. — Нас уже годували цією стравою. Скільки років сьогодні синові?
— Я сказав би, десь близько півста. Але його вік, як і його справжня особа, огорнуті таємницею. Бруно Гартман добре засвоїв науку. У роки юності він був свідком того, як його батька переслідували, заарештовували, допитували. Він зрозумів, що громаді буде тільки на шкоду, якщо її лідер перебуватиме на видноті. Тож усунув цю проблему. Ніхто у Франції не може похвалитися тим, що бачив його в обличчя. І якщо одного дня якась інша організація виступить зі звинуваченнями проти «Асунсьйону», вона не матиме можливості скласти провину на когось конкретно.
Волокін наполягав:
— Ви думаєте, Гартман ховається в «Колонії» чи живе деінде?
— Не знаю. Ніхто цього не знає.
— Я їздив в «Асунсьйон», — сказав Каздан. — Зустрів там лікаря на ім’я Валь-Дувшані. Ви знаєте його?
— Так, це один із ідеологів «Колонії».
— Це його справжнє прізвище?
— Прізвища — це, знаєте…
— І скільки там таких людей?
— Чоловік дванадцять, думаю.
— Це вони проводять дослідження?
— Невідомо, як організована група. У них має бути Рада. Центральний Комітет. Але всі вони завжди посилаються на Гартмана.
— А ви, як ви пов’язані з «Колонією»?
— Я жив у їхній громаді, коли вони мали осідок у Чилі. Допомагав їм оселитись у Франції. Тепер здійснюю нагляд за ними.
— А я думав, що чилійців переправив до Франції Лабрюйєр…
— Старий Лабрюйєр… Він справді допоміг переселитися кільком із них. Але йому не вистачило мізків, щоб зробити наступний крок. Створити цю Freistaadt Bayern. Незалежну державу.
Каздан, здавалося, нервував усе більше.
— Ми шукаємо щілину, крізь яку можна було б проникнути в «Колонію».
— Забудьте. Ніхто не може туди проникнути. Ні легально. Ні таємно. Ми обвели цей світ непроникним колом. І то в обох напрямках. Неможливо в нього увійти. Неможливо з нього вийти.
— Чому ви розповідаєте нам про все так відверто? — запитав Волокін.
— Ця інформація доступна для всіх. Через Інтернет. Через статті у пресі. Через розмови в міністерських коридорах. Але ніхто не може скористатися нею. І ніхто в неї не вірить. У цьому суть політики «Колонії». Бути на очах у всіх, але залишатися невидимою. Я можу описати вам коліщата і зчеплення тієї машини. Але ця машина завжди від вас вислизатиме. Машина, з юридичного погляду, не існує. І перебуває поза будь-якою людською уявою.