— Ліонель Каздан. Вірменський хрестоносець. Готовий захищати всіма доступними засобами вдів, сиріт і невинних… А надто, якщо вони належать до його народу.
— Звідки ти довідався про вбивство?
— З головного штабу. Там, на вулиці Бове, працює одна моя подруга. Вона повідомляє все, що мене цікавить.
Отже, із самого початку Каздан зробив правильні висновки. Він по-змовницькому підморгнув оком і запитав:
— Ти з нею спиш?
— Ні. — Волокін уже скрутив цигарку, яку чомусь не хотів присмачити добрим жартом. — Я не такий, як ви.
— Як я?
— Мені розповіли, що якби вам трапилася навіть дірка у стіні, ви встромили б туди що-небудь.
Вірменина охопило змішане почуття. З одного боку, було приємно, що його й досі вважають еталоном. Водночас він був роздратований, із цієї ж таки причини. Ця легенда, яку він дбайливо підтримував упродовж кар’єри, почасти неправдива, здалася йому вульгарною сьогодні, коли цей виснажений і неголений молодик, якого він бачив перед собою, протиставив його сумнівній славі свою набагато привабливішу чистоту.
— Облишмо. Отже, тобі до рук потрапив телекс, адресований Верну?
— Атож, поштою.
— О котрій годині ти одержав його?
— Учора ввечері. Близько двадцять третьої години.
— І сьогодні вранці ти телефонував до Служби кримінального обліку?
— Облиште свої запитання. Адже ви знаєте відповіді на них.
— Я тільки не знаю, чому ця справа тебе зацікавила.
— Вона стосується дітей.
— Вона стосується однієї дитини. Свідка. Ти вважаєш себе фахівцем у галузі дитячої психології?
Росіянин подарував йому усмішку. Чуттєву усмішку самими кутиками губів, од якої попадали б непритомними секретарки на кількох поверхах поліційної префектури.
— Каздане, ви також знаєте мій родовід. Тож збережімо час.
— Ти детектив із Бригади захисту малолітніх. Одержимий педофілами. Ти не фахівець із кривавих злочинів. І не психолог, якому можна було б доручити опитати дітей, що мають стосунок до цієї справи.
Усмішка Волокіна стала ще осяйнішою, і в ній відкрилося щось таке, про що він не підозрював. Молодість, жвавість, радість життя, відкрити які в ньому Каздан не сподівався.
Росіянин закурив самокрутку й показав нею на Каздана.
— Я вам потрібен.
— Щоб опитати малих?
— Не тільки. Щоб розгадати мету цього злочину.
Каздан вибухнув сміхом.
— Тоді зроби мені послугу й покажи слід.
Молодий детектив зробив глибоку затяжку і окинув поглядом старого бувальця. Його очі кришталево зблиснули під дощем, який посилювався. Прозорі краплі звисали з його вій. І Каздан зрозумів. Тяжкий стан наркомана, позбавленого дози, апатія і хвороблива вразливість, спричинені цим станом, усе це був камуфляж — обман для окозамилювання. Під цією жалюгідною оболонкою приховувався геній.
Солдат, який міг стати незамінним партнером.
— Сліди від кедів.
— І що далі?
— Ті сліди належать не свідкові.
— А кому ж?
— То сліди вбивці.
Погляд світлих очей проник до самих зіниць Каздана.
— Убивця — малий хлопчик, Каздане.
— Хлопчик? — тупо повторив вірменин.
— Моя гіпотеза полягає в тому, що Ґетц був педофілом. І один із малих хористів поквитався з ним. Ось у чому суть цієї історії, Каздане. Помста зґвалтованого хлопчика. Змова малих.
16
Коли він повертався додому, одна фраза постійно крутилася в голові. Знаменита репліка Ремю у фільмі Анрі Декуена «Незнайомці в домі». Актор, який грав роль адвоката-алкоголіка, кинув в обличчя суддям: «Діти ніколи не бувають винні!» І Каздан голосно повторив у своєму автомобілі, наслідуючи південний акцент актора: «Діти ніколи не бувають винні».
І як відлуння на цю репліку він знову почув слова молодого детектива: «Убивця — малий хлопчик». Абсурдно. Неймовірно. Несосвітенна дурниця. За сорок років кар’єри Каздан ніколи не чув про вбивство, яке вчинила б дитина — хіба що, дуже зрідка, читав про це в газетах, на сторінці всілякої всячини. Він проминув п’ятдесят придорожніх знаків, згаяв три години часу, щоб почути цю нісенітницю.
Думка Каздана про Волокіна була сформована. Молодий росіянин схиблений. Чоловік у стані постійної напруги, який пережив глибоку травму в дитинстві, й тепер йому повсюди ввижаються хижаки-педофіли. Вони обмінялися потиском рук, номерами мобільних телефонів, і Каздан дав зрозуміти Волокіну, що йому ліпше залишатися там, де він є. Відпочивати в гуртожитку й більше не заважати в розслідуванні.