Каздан дістав мобільника. Сигналу стільникової мережі не було. Він попрямував до порталу. Все тут приголомшувало і вражало. Усе було з бронзи, мармуру, цегли. Сигнал стільникової мережі все ще не з’являвся. Детектив вийшов за ворота і ступив на Венсанську алею. Нарешті на екрані з’явилися позначки мережі. Він набрав номер одного зі своїх давніх колег і попросив його з’ясувати для нього дещо, зазирнувши в деякі досьє в комп’ютері.
Якщо Каздан прийме гіпотезу про хлопчика-вбивцю, тоді доведеться попрацювати. Хлопчик, спроможний на такий учинок, — це вже не просто дитина. Він міг мати інциденти. Психологічні. Судові. Треба це з’ясувати стосовно кожного прізвища, яке є в списку.
Колега став упиратися. Кожна довідка з досьє залишається в пам’яті комп’ютера й одного дня може виказати детектива, який її брав, повідомивши день і годину, коли він звертався до системи зі своїм запитанням, та його матрикулярний номер. Система нічого не втрачає. Нічого не забуває. Каздан умовляв його, і нарешті переконав співрозмовника на тому кінці проводу, що ці телефонні запити до досьє не мають нічого забороненого й заберуть небагато часу.
Минуло півгодини, протягом яких той чоловік так і не знайшов нічого. Жодного натяку на злочин або навіть психіатричну госпіталізацію, що були б пов’язані з ім’ям бодай одного з хлопчиків. Каздан зняв окуляри й подякував давньому колезі, який натомість застеріг:
— Не знаю, що ти там хімічиш, Дудуку, але це востаннє.
Каздан повернувся в хол. Волокін вийшов йому назустріч.
— Ну то як?
— Поки що ніяк. Він нічого не знає, і я не думаю, що він зміг би порішити органіста.
Вірменин не стримався від посмішки. Його молодий колега запитав:
— Хто наступний?
— Ми тепер поїдемо на лівий берег. Давид Симонян. 10 років. Ліцей Монтеня, у шостому окрузі.
Вони проїхали через площу Нації, звернули на бульвар Дідро і спустилися по ньому до Аустерліцького мосту. Опинившись на другому березі, поїхали по набережній у напрямку Нотр-Дам. Кам’яні будівлі мали колір неба, вихлопні гази забарвлювали все в сірі тони. У такі хвилини Париж здавався збудований із однієї матерії: з нудьги.
Каздан звернув ліворуч. Піднявся по вулиці Сен-Жак. На самій вершині пагорба звернув у маленьку вуличку праворуч, Рю-дель-Абе-дель-Епе, перетнув бульвар Сен-Мішель, виїхав на вулицю Оґюста Конта й точно у визначений ними час зупинив машину біля ліцею Монтеня. Волокін жодним словом не відзначив це дивовижне вміння орієнтуватися. Він знав, як і Каздан, що будь-хто з детективів може працювати водієм таксі по завершенні кар’єри.
Увійшовши до закладу, вони повторили той самий фокус. Каздан показав своє давно недійсне посвідчення. Посилання на офіційне розслідування справи. Досить було б директорові ліцею зателефонувати батькам учня або в судову поліцію, і їм настав би кінець. Але їм було дозволено зустрітися з Давидом Симоняном, який саме обідав, і вони знайшли його в їдальні.
Коли Каздан побачив хлопця на повен зріст і з розкуйовдженою головою, йому відразу впала в око схожість між ним і Волокіним. Здавалося, вони належать до одного рок-гурту. Він знову залишив молодого детектива наодинці з допитуваним. Він хотів випробувати ще один трюк. Якщо Ґетц був педофілом, якщо він учинив щось таке, що травмувало хлопчика й уселило йому бажання помститися, тоді треба було дійти до логічного кінця цієї гіпотези. Хлопчик-убивця міг належати до іншого хору. Може, до того, який співав у церкві Нотр-Дам-дю-Розер?
Каздан почав спочатку і знову зателефонував отцю Станіславу. Він дав собі обіцянку зустрітися з ним особисто, але не хотів залишати Волокіна — можливо, він це зробить пізніше. Священик слухняно продиктував йому список своїх хористів. Каздан напружив пам’ять і, доклавши неабияких зусиль, знайшов іще одного офіцера поліції, який погодився виконати для нього пошук на місці.
Начепивши на носа окуляри, вірменин продиктував тому офіцерові прізвища і почав міряти кроками хол ліцею, чекаючи кожної консультації. Водночас він порівнював архітектуру цього закладу з архітектурою того, в якому вони щойно були. Тут панував тесаний камінь. Чистий. Вічний. Будівлю звели щонайменше триста років тому, й вона була повністю оновлена. Біле каміння. Бездоганно доглянутий парк. Просторі зали, в яких кроки лунали, наче похоронні марші. Минуло півгодини, і він знову нічого не виловив, а Волокін вийшов йому назустріч із незворушним виразом обличчя. Йому теж нічого істотного не вдалося довідатись.