— Навіть скороминущі консультації? Навіть ті, що тривають протягом лише одного удару по клавіші?
Волокін усміхнувся й обернув екран до вірменина.
— Усі. Під час кожної консультації комп’ютер створює те, що він називає тимчасовим файлом. Він запам’ятовує сторінку, яку дивиться користувач, і реконструює її на екрані. У такий спосіб складається враження, ніби зображення надсилається з сервера, але насправді машина вже відклала образ у свою пам’ять, і саме він з’являється на екрані.
Він поклацав клавішами ще.
— Ці тимчасові файли архівуються в одному з куточків пам’яті, і їх завжди можна подивитися, хоч доступитися туди не так просто.
— Тут потрібна мова shell?
— Ні. У такому випадку треба розмовляти з комп’ютером, застосовуючи його специфічний алфавіт: код ACSII. Це інший рівень. Це здається складним, але треба просто збагнути логіку комп’ютера. Щоб ставити запитання машинам, Каздане, треба звертатися до них їхньою мовою. І підкорятися їхній логіці.
Він знову заклацав клавішами. На екрані з’явилися нові символи.
— Тимчасові файли. Збережені в пам’яті в порядку їхньої частоти. Ті сайти, до яких ви звертаєтеся найчастіше, розташовані на початку списку й готові для відкривання. Я додам ці нові файли до своєї програми розпізнавання. Тисячі педофільних сайтів ідентифікуються й запам’ятовуються. Ми знаємо їхні координати, їхній код, їхні ключові слова… Прокляття.
— Що?
— Я нічого не знайшов і тут. Навіть жодного вислову, характерного для геїв, чи замовлення віаґри. Неможливо.
— Чому неможливо?
— А ви ніколи не заходили на порносайти?
Каздан не відповів. Назви сайтів промайнули у його мозку. «Big Natural Tits», «Big Boobies Heaven». Він не хотів би, щоб Волокін прийшов колупатися в його власному макінтоші.
— Я ще не сказав останнього слова, — промовив Волокін. — Залишаються іноди.
— А це що за чортівня?
— Комп’ютер — як місто. Кожен файл — наче будинок зі своєю унікальною адресою. Оце ми й називаємо інодами. Я розшифровуватиму документи через їхній інод, а не через назву — тобто їхній фасад. Зазвичай, щоб заплутати сліди, хлопці, яким є що приховувати, створюють кілька документів під однією назвою. Такі собі порожні раковини, виставлені напоказ, тоді як справжній файл, що їх компрометує, захований у лабіринтах пам’яті.
Волокін наклацав кілька рядочків цифр. На екрані з’явився новий список. Каздан спробував наставити молодика на розум:
— Воло, ми говоримо про літнього чоловіка, який керував хором. Мені важко повірити в те, що він створював інформаційні лабіринти, пастки абощо…
— Повторюю вам: педофіл — тварина гіпернедовірлива. Він знає, що перебуває за межами суспільства. Він знає, що більшість людей мають лише одне бажання: відчикрижити йому яйця. Це й допомагає йому стати генієм інформатики.
Знаки все бігли й бігли. Казданові здавалося, ніби він блукає у джунглях — глибоких, непрохідних. Волокін, навпаки, мав такий вигляд, ніби перебуває на знайомій для нього землі. Він клацав по клавішах зі стриманою люттю — напруга мисливця, який «чує» дичину, але просувається вперед із великою обережністю.
— Прокляття, прокляття, прокляття проклять!
— Ти не знайшов нічого?
— Нехай йому сто чортів! Певно, Ґетц навчався у великих фахівців. Він невловний.
— Чи не переоцінюєш ти його здібності?
— Педофіли солідарні між собою. Вони підставляють одне одному лікоть. Один експерт навчає інших, а ті у свою чергу ще інших. Повірте, в мене великий досвід боротьби з цими покидьками.
Він нахилився й засунув руку в сумку.
— Мені залишається тільки застосувати смертельну зброю.
Волокін помахав блискучим компакт-диском й одразу поставив його у комп’ютер.
— Програма «Знайди стерте». Це ніби зонд, який проникає в найглибші пласти комп’ютера. У те, що ми називаємо нижнім рівнем. Ця програма сканує нутрощі машини й знаходить те, що вважається стертим. Це гіпершвидкісна програма, яку застосовують під час арештів.
Комп’ютер заревів, наче потужний мотор. Подув вітру, здавалося, налетів на нього, щоб утихомирити його й не дати вибухнути. З’явилися нові списки. Кожен рядок починався зі знаку питання:
?uytéu§(876786eoán;tniérpuygf