— Не маю найменшого уявлення.
— Це уривок із Miserere.
— З церковного канту?
— Перш ніж стати церковним кантом, твір Miserere був псалмом. Псалмом п’ятдесят першим або п’ятдесятим. Це залежить від того, якою нумерацією ми скористаємося. Гебрейською чи римською. У християнській літургії ця молитва належить до найуживаніших. Найчастіше її проказують під час уранішньої служби. Це молитва спокутування. Прохання про помилування. Ченці тих небагатьох орденів, які досі практикують самобичування, як-от редемптористи, шмагають себе, проказуючи Miserere. Щоб очиститися знову й знову. У цьому-таки тексті є уривок, у якому говориться: «Обмий Ти мене, і я стану біліший від снігу».
Каздан дивився пильним поглядом на зголоднілого молодика, суперечливе поєднання енергійності та хворобливості, худого тіла й дантівського апетиту. На хлопця, який здавався надзвичайно вразливим, але був спроможний нейтралізувати його за секунду, а наступної секунди вбити голіруч.
— Звідки ти це все знаєш?
— Десять років навчання в релігійних школах. Я наковтався цієї науки сповна.
Несподівано Каздан пригадав свою непоясненну переконаність, яка виникла позавчора, коли він слухав Miserere в навушниках. Той спів відіграв якусь роль у цій історії. Він сам незчувся, як запитав:
— А ти як гадаєш, чому вбивця зробив той напис на стелі?
— Це був подарунок.
— Подарунок?
— Убивця здійснив акт помсти, але він також хотів виявити милосердя. Написавши ці слова на стелі, він благає Господа помилувати Назера. Я думаю, що вбивця релігійний. Він вірить у священну цінність слів. Знаєте, для того, хто має віру, молитва — сигнал, що надсилається Богові, але також сигнал, який «містить» у собі Бога. Написати ці слова — все одно, що дарувати прощення…
— А чому не було ніякого напису на тому місці, де вбито Ґетца?
— Можливо, вбивцю сполохали, й він не встиг завершити діло. А може, він думав, що Ґетц не заслуговує на прощення, а малий Назер заслуговує. Пекло — для одного. Чистилище — для другого. Треба працювати далі, Каздане.
— Якщо я не відвезу тебе до Холодного Індика, що ти робитимеш сьогодні ввечері та вночі?
— Поїду у Службу зниклих безвісти, що на вулиці Шато-де-Рантьє, і спробую з’ясувати, чи не було інших дітей, які пропадали десь у кільватері Ґетца, після того як він з’явився у Франції. Серед інших хорів, якими він керував. Потім пориюся в архівах Бригади захисту малолітніх і перевірю наявність судимості в усіх хлопчиків, що співають у тих хорах.
— Я вже це зробив і не виявив нічого.
— Ви довідувалися про хори у церквах Святого Іоанна Хрестителя та Нотр-Дам-дю-Розер. Якщо не помиляюся, то ще залишаються церкви Святого Томи Аквінського й Нотр-Дам-де-Лорет. І ви з’ясовували це по телефону. Я ж прочешу архіви густим гребінцем. Ніщо не може зрівнятися з пильним пошуком серед паперів.
— Це все?
— Ні. Зателефоную в кожну родину, в якій Ґетц давав уроки фортепіано. Потім перевірю профіль кожного з тих дітей. Знайду також досьє розслідування справи про зникнення Танґі Візеля. Думаю, у Бригаді захисту малолітніх є його копія. Пориюся в чилійському минулому Ґетца. Не можу пояснити свою інтуїцію вам, Каздане, але відчуваю: цей чоловік далеко не такий чистий, яким здається.
— То ти ніколи не спиш?
— Сплю, але рідко. І до того ж мій сон не завжди залежить від мене самого. Натомість вам би я порадив спокійно повернутися додому й підвищити рівень своєї обізнаності.
— Стосовно релігії?
— Стосовно криміналістики. Про дітей-убивць. Пошукайте в Інтернеті. Ви переконаєтеся в тому, що це не порожні вигадки. Мені лише тридцять років, але новачок не я, а ви.
Запала мовчанка. Каздан поринув у роздуми. Чи з його боку буде розумно дати хлопцеві ще один шанс?
Волокін відповів йому, мов по телепатичному зв’язку:
— Дайте мені ще цю ніч і наступний день. Дозвольте довести вам, що правда на моєму боці. Ті двоє грішили, і їхній гріх стосувався дітей. Можете відрізати мені яйця, якщо це не так.
Каздан дістав мобільника.
— Кому ви телефонуєте?
— Верну. Треба, аби хтось попрацював на бульварі Малесерб.
22
Служба зниклих безвісти, Бригада запобігання злочинам проти особи.
Вулиця Шато-де-Рантьє, тринадцятий округ.
У глибині цієї дивної будівлі, спорудженої у формі півмісяця, Волокін полював, як самотній мисливець. Він переглядав архіви зниклих безвісти. У металевих шухлядах, вузьких і глибоких, зберігалися тисячі різнокольорових картонних папок. Кожен рік мав свій колір, кожна зникла особа — окрему папку. Папки були складені за алфавітним порядком, на них були зазначені прикмети зниклого і приклеєний його знімок. Волокін задоволено потер руки.