Каздан подумав про мікрофони для підслуховування. На якусь мить він відчув спокусу поговорити про це з Верну. Потім передумав.
— Ти переглянув його телефонні записи? — запитав він навмання.
— Їх переглядають. Поки що нічого цікавого.
— Ґетц не розмовляв із адвокатом нещодавно?
— А до чого тут адвокат?
— Не знаю, — ухилився від прямої відповіді Каздан. — Можливо, він почувався в небезпеці.
— Ми перевіряємо всі номери. Поки що в цьому напрямі нічого не помічено.
Верну не згадав про хлопчиків із хору церкви Святого Іоанна Хрестителя. Було очевидно, що, маючи стільки клопоту, детектив, безперечно, не знайшов часу, щоб переговорити з їхніми родинами. Тож він іще не знав, що вірменин випередив його вдруге. Разом з іншим детективом, із Бригади захисту малолітніх.
Каздан поклав слухавку. Подивився на годинника. Перша година ночі. Спати йому не хотілося. Він пішов до кухні й прийняв там дві таблетки заспокійливого засобу ксанакс, які були для нього не більш як двома укусами мухи на грубій шкірі бика, і знову сів перед комп’ютером.
Пошукова система Google. Діти. Війна. Жах усе згущувався на екрані, переходячи від окремих до масових злочинів. Діти-солдати в Мозамбіку. Діти-людоїди в Ліберії. Діти, які відтинають людям руки у Сьєрра-Леоне. Діти-страховища, одержимі, нашпиговані наркотиками, порочні, байдужі, що розповзаються по Африці, наче метастази неконтрольованого раку…
Він клацнув мишею, і жах перемістився в Латинську Америку. Колумбія. Болівія. Перу. Банди. «Бебі-кілери» наркоторговців. У тих країнах більшість оборудок здійснюються за участю вуличних хлопчаків, одурманених наркотиками, вихованих в атмосфері ненависті й насильства.
Каздан примушував себе читати, ледве стримуючи нудоту. Його врятував дзвінок мобільного телефона. Глянув на годинник свого мака. За чверть друга ночі. Він знову подумав про Волокіна, але почув голос Пуйфера, зі Служби кримінального обліку.
— Я тебе розбудив?
— Ні. У тебе щось є?
— Та ніби. Я саме пишу рапорт про обстеження місця, де було вбито Назера… Гадаю, ти знаєш, про кого я кажу.
— Знаю.
— Я й там знайшов сліди від кедів. Неозброєним оком їх не було видно, але я обробив підлогу люмінолом…
Люмінол — продукт не менш стародавній аніж цар Ірод. Субстанція, що дає змогу виявити найдрібнішу частинку заліза, а отже й найнепомітніший слід від крові. Навіть через десять років після вбивства цятка гемоглобіну, змита жавелевою водою, блищатиме при контакті з цією субстанцією.
— І сліди від кедів стало видно, — провадив Пуйфера.
— Тридцять шостий розмір?
— Саме так. Чудасія та й годі.
Теорія Волокіна знову набрала сили. Каздан зітхнув. Навіщо треба було, щоб його останнє розслідування розсунуло межі жаху? Росіянин сказав: «Мені лише тридцять років, але новачок не я, а ви». Він мав рацію.
— Та маю ще більш несподівану інформацію, — провадив Пуйфера. — Там їх було кілька.
— Кілька слідів?
— Кілька хлопчиків, узутих у кеди.
— Що ти сказав?
— Нема найменшого сумніву. Хіба що вбивця прийшов тоді, коли ті сліди вже там були.
У шлунку в нього утворилася порожнеча. У мозку запалахкотіли блискавки. Його опанувало відчуття людини, що перебуває на борту літака перед катастрофою. Каздан пригадав іще одну деталь. Під час їхньої першої зустрічі Волокін сказав про «змову малих». Він тоді мав на увазі одного хлопчика-вбивцю, але його фраза виявилася надзвичайно влучною. Так ніби росіянин уже тоді бачив істину.
— Сліди перетинаються. Усі кеди малих розмірів. Якби я курив травичку, то сказав би, що того індуса порішила банда малих хлопчаків, яка примарилася йому. Деякі сліди видно чіткіше, аніж ті, що були виявлені на місці першого вбивства. Я усі їх послав до Інституту кримінальних досліджень національної жандармерії, що у форті Росні-су-Буа. Вони там мають каталоги на все. Рушниці, відбитки зубів, вух. Мають і велику колекцію зліпків різного взуття.
— Ти вже не переконаний, що то були кеди фірми «Конверс»?
— Ні. Якщо придивитися дуже пильно, то малюнок підошви дещо відрізняється.
— Прокляття. Отже, я два дні йшов по фальшивому сліду?
— Ти взагалі нікуди не йшов, Дудуку. Скажи мені спасибі за те, що я погодився зателефонувати тобі.
Каздан проковтнув гнів.
— Це все?
— Ні, не все. Ми й там знайшли дрібні шматочки дерева.
Скалки, знайдені на хорах собору. Ця подробиця зовсім вилетіла йому з голови.