— Те саме дерево, що й першого разу?
— Поки що невідомо, бо й досі не маю навіть результатів аналізу перших скалок. Я знову надіслав їх до лабораторії в Ліон. Остаточні результати можуть надійти не так скоро.
— Гаразд. Коли їх одержиш, зателефонуй мені одразу. І… дуже вдячний тобі.
— Немає за що, старий.
Вірменин відчув — або йому здалося, ніби відчув — дію таблеток ксанаксу. Мозок працював ніби десь на відстані. Його опанувала розслабленість. Думки розбігалися. Дух розливався, утворюючи озерце, схоже на калюжку теплого чаю. Він увімкнув принтер, щоб надрукувати останні сторінки, які прочитав про дітей-солдатів. Підвівся, щоб підібрати аркуші, й раптом завмер.
До нього долинув якийсь дивний звук.
24
Звук ледь чутний, далекий, ритмічно повторюваний. Він подумав про якийсь механізм, холодильник або інший електропобутовий прилад і став уважно дослухатися, відразу зосередившись. Тук-тук-тук… Звук долинав не з помешкання, а з коридору. Іззовні. Він подумав про вбиральню на сходовому майданчику.
Ні, то не був плюскіт води.
І не дзенькіт скла, який лунає, коли щось б’ється в шибки кватирки.
То було радше постукування, слабке й безперервне водночас. Схоже на постукування палиці сліпого. Була друга година ночі. Якого біса сліпий міг опинитися цієї пори в коридорі?
Каздан підвівся, дослухаючись до звуку за стіною. Підійшов до вимикача й погасив у вітальні світло, спершу діставши з кобури зіґзауера. Підійшов до вхідних дверей. Притуливши вухо до дерева, став дослухатися. Ритмічний звук не втихав. Тук-тук-тук-тук…
Звук наближався. Або принаймні пересувався по коридору. Каздан спробував уявити джерело звуку. Авжеж, це стукіт палиці сліпого. Або трубка з бузини, дуже гнучка, якою намагаються щось намацати…
Цей простий звук розбудив у ньому механізм тривоги. Він відчув, як краплі поту виступили на чолі. Кров запульсувала майже на поверхні шкіри. Він привів парабелум у бойову готовність, повільно притиснув його до грудей і з великою обережністю відсунув верхній засув замка. Відчинив двері. Тиша розширилася й ніби загусла навколо, навалившись на нього важким тягарем.
Коридор був зовсім чорний. Гість, якщо то був гість, просувався вперед невидимий. Каздан нахилився й став дослухатися. Звук не стихав. Він не наближався й не віддалявся.
Тук-тук-тук-тук…
Каздан став міркувати. Можливо, це повертається додому сусід… Або його ключ постукує, соваючись на кільці, або заплічний мішок треться об стіну…
Вірменин вислизнув у коридор, намагаючись ступати вкрай обережно. Темрява його помешкання змішалася з темрявою коридору, немов два потоки чорної води. Подальшу тактику підказав його давній поліційний інстинкт.
Каздан став посеред коридору, націливши пістолет у стелю:
— Не рухатись! Поліція!
Звук вмить затих.
Лівою рукою Каздан обмацав стіну, шукаючи вимикач. Але не знайшов і пригадав, що від розподільного щита його відокремлюють кілька кроків.
Рушив уперед, наставляючи тепер зіґзауер перед собою, мов ліхтарик, вагаючись, нічого перед собою не бачачи. Проте відчував чиюсь присутність, попереду себе, в коридорі.
Один крок. Два кроки. А вимикача все немає.
Адреналін хвилями перекочувався в його крові.
Казданові здавалося, що зараз він вибухне.
Наступної миті він не витримав і загорлав:
— Хто тут, до біса!
Відповіддю була мовчанка, але раптом наприкінці коридору тихо пролунало:
— Хто тут, до біса?
Детектив закам’янів, так ніби йому в задницю устромили крижаний прут. Його ліва рука намацала вимикач. Спалахнуло світло.
Коридор був порожній.
Але жах його не покинув.
Голос, який йому відповів, був голосом дитини.
25
Телефонний дзвінок примусив його вмить прокинутися.
Серце голосно закалатало.
Обличчя обдало жаром.
Він стояв на краю провалля. Зараз упаде.
Знову дзвінок.
Ні, це не телефон. Це вхідні двері. На мить у голові в Каздана проясніло. Сам факт такого дзвінка був дивний — унизу перед входом у будинок був домофон. Тож у двері його помешкання не дзвонили ніколи. Якщо то не був сусід по коридору.
Підвівшись, він прикинув, у якому стані перебуває. Весь мокрий. Жодна частинка тіла не залишилася сухою. Його страх, марення вийшли йому потом. Простирадла були просякнуті випарами його жаху. А тіло вже охололо, ніби обгорнуте тонкою застиглою плівкою.
Знову дзвінок у двері.