Але найгіршим видовищем для для нього був святковий натовп людей, які перебували в ідіотсько-блаженному настрої. Здитинілі батьки, що трималися за своїх нащадків, ніби за втрачені мрії, і впадали в екстаз перед цими наївними сценами. Перед вітринами, які нагадували їм, що їхній час минув, що дитинство для них давно закінчилося, а цвинтар дедалі ближче. «Діти підштовхують нас до могил», — казав Геґель.
Однак Волокін відчував, як крізь його лють, зневагу пробивається інше почуття. Його ностальгія дитини. Спогади напливли, наче уривчастий потік безладно розкиданих образів. Йому стало погано, десь на самому дні свідомості. Підкочувалася до горла нудота, як бувало завжди, коли згадував про щось зі свого минулого. Негайною реакцією на такий стан було бажання вколотися. Він знав принаймні трьох дилерів за два кроки звідси, на високостях площі Піґаль та вулиці Бланш. Один телефонний дзвінок, коротка поїздка, про яку ніхто нічого не знатиме, й обценьки болю та тривоги розімкнуться.
Волокін стиснув кулаки. Але ж він дав собі обіцянку, що не прийме жодного грама, поки не завершить розслідування. Жодного уколу доти, доки не подивиться у вічі вбивці або вбивцям.
Росіянин розридався. Гарячі сльози струменіли по його паскудній фізіономії наркомана. Соплі потекли з носа, він витер губи, на яких був смак солоного моря. Подумав про свої розхитані зуби, про тіло, зруйноване героїном, — і сльози полилися з очей ще невтримніше.
— Що з вами, добродію?
Водій таксі дивився на нього стривоженим поглядом у дзеркальце заднього виду.
— Та пусте. Це Різдво. Воно завжди псує мені настрій.
— Мені також. Бридко дивитися на цих йолопів…
Водій виголосив цілу промову проти святкових днів. Волокін не слухав. Сльози принесли йому полегкість. Вони подіяли як проносне. Відбили охоту до героїну. Пробка розсмокталася. Волокін із радістю побачив, що вони виїхали на вулицю Лафаєта. Водій пропхався по смузі, відведеній для вуличного транспорту, потім звернув на вулицю Лафіт, що вела прямо до церкви Нотр-Дам-де-Лорет. Нарешті припаркував машину на вулиці Шатоден, зовсім близько від вулиці Флеш’є.
Волокін заплатив за проїзд і вибрався з машини, витираючи собі очі. Піднявся по сходинках до Нотр-Дам-де-Лорет. Штовхнув обертові двері. Кожна паризька церква мала якусь особливість, свій прихований скарб. Предметом гордощів цієї була, схоже, кесонна стеля. Кожен, хто заходив сюди й зводив погляд догори, бачив у сутінках ряди дерев’яних, тонко вирізьблених барельєфів, схожих на блискучі вулики.
Ступивши кілька кроків уперед із задертою головою, Волокін пережив справжній удар. Хоровий спів пролунав під склепінням, вилетівши з якоїсь частини церкви, ніби кошмар у чистому вигляді. Росіянин передбачав цей удар, але той виявився ще сильніший і несподіваніший, аніж він міг припустити. Він упав на стілець. Прокляття. Минуло стільки років, а його ненависть до голосів нікуди не поділася, вона була тут і болісно бриніла на кінчиках нервів…
Усе його тіло силкувалося виблювати спів. Він не міг більше чути дитячі хори. Він був неспроможний терпіти їх, хоч і не знав чому. Він затулив вуха долонями, і тут, зовсім близько, пролунав чийсь голос:
— Чого вам треба, сину? Я отець Мішель.
Перед ним стояв священик, із напівзаплющеними очима, чимось схожий на кота, що готується заснути.
У детектива виникло нестримне бажання зацідити йому в пику, але цієї миті в нефі запанувала тиша. Голоси замовкли. Спокій повернувся в його тіло.
— Ми готуємося до всеношної, — сказав священик низьким і солодкавим голосом. — Ми…
Священнослужитель замовк на півслові. Волокін підвівся й тицьнув йому під ніс своє триколірне посвідчення. Приголомшений подив священика пролився йому бальзамом на серце. Він був щасливий показати, що він тут не черговий клошар і не потребує його паскудного співчуття. Він детектив, Богу дякувати. Хлопець, спроможний зіпсувати йому день…
Волокін досить брутальним тоном повідомив, що розслідує вбивство Вільгельма Ґетца, і йому треба допитати Сильвена Франсуа.
— Ви підозрюєте, що Сильвен… має до цього якийсь стосунок?
— Я повинен допитати його — і це все.
Священик зблід. І Волокін виявив великодушність.
— Ідеться по звичайну формальність. Ми повинні опитати всіх осіб з оточення Вільгельма Ґетца, які перебувають на кримінальному обліку.
— Сильвен не перебуває на кримінальному обліку.
— Бо він неповнолітній. — Волокін віднайшов свою впевненість. — Послухайте мене, отче. Я працюю не для Бригади кримінальних розслідувань, а для Бригади захисту малолітніх. Мене послали сюди тому, що я зазвичай опитую дітей, а ця робота вимагає особливого підходу. Тож дозвольте мені протягом кількох хвилин поговорити із Сильвеном, і все буде о’кей.