І кулак у морду, якщо спробуєш мене обдурити.
Сильвен Франсуа посміхнувся. Йому бракувало зуба з одного боку. Ця чорна дірка на такому юному обличчі викликала щось подібне до жаху. Таке собі слухове віконце, люк, відкритий над його примітивним мозком.
— Ти ще даси мені покурити?
Волокін виклав на стіл брусок гашишу завдовжки з десять сантиметрів, обгорнутий сріблястим папером. Під голою електричною лампочкою він блищав, наче зливок якогось дорогоцінного металу.
— Особистий запас. Давай інформацію, падлючий сину. І ти покуриш за моє здоров’я.
Сильвен Франсуа роздушив під столом цигарку, а тоді сказав:
— Ґетц мене любив. Він казав, що в мене великий талант до співу. Іноді він був зі мною відвертий. Одного разу ми з ним були на самоті в ризниці. Він замкнув двері на два оберти ключа. Я сказав собі: зараз буде або одне, або друге. Або удар по морді, або він проткне мені зад. Але він хотів лише поговорити зі мною.
— І що ж він тобі розповів?
— Звичайні дурниці. Що в мене чудовий голос, що я міг би піти далеко…
— І це все?
— Дай мені ще один косяк.
Волокін увіпхнув йому до рота цигарку, дав вогню. Він намагався втішити себе думкою, що малий бевзь не водить його за ніс.
— Коли він побачив, що я пускаю його слова повз вуха, то став погрожувати мені. Всілякими дурними покараннями. Мовляв, мене можуть вигнати з хору. Я зареготав.
— І тоді?
— Він змінив тон. Сказав, якщо я поводитимуся так погано, то мене забере Людожер.
— Людожер?
— Так. Він це повторив кілька разів. Власне, він сказав по-іспанському: ЕІ Ogro.
— І що то означало?
— Не знаю. Але він не просто базікав, присягаюся. Він став розповідати про Людожера, який стежить за нами і може будь-якої миті жорстоко покарати…
Сильвен подивився на запалений кінець цигарки й тихо захихотів:
— Людожер, до біса…
— Твоя історія не варта ламаного су.
— Бо я не закінчив.
— Тоді розповідай далі.
Сильвен видихнув кілька красивих кілець диму. І цей номер йому вдався.
— Ґетц усе базікав і базікав про того Людожера. Такого собі безжального велетня, що нібито слухав, як ми співаємо. І який міг розгніватися. Він уже дратував мене цією дебільною балаканиною. Але я відчув, що базікає він недарма. Ґетц і справді вірив у те, що мені розказував…
— Як вірив?
— Він боявся. Тремтів від страху. Так ніби це все було правдою.
— І як закінчилася та ваша невеличка розмова?
— Ми повернулися до церкви, й репетиція тривала. Ґетц тоді поклав мені руку на плече, і я зрозумів, що вгадав правильно. Він мав потребу скинути зі своїх пліч цей тяжкий тягар. Розповісти мені свою таємницю, якої я однаково не зрозумію. Та таємниця була надто важкою, надто серйозною для малого хлопця, збагнув?
Волокін замислився. Такого він не чекав. Ніяк не чекав. Людожер — що це могло означати? Загроза, якої боявся Ґетц? Загроза, що він може загинути від болю? Його уява пішла у штопор. Людожер. Чи, бува, не він викрав Танґі Візеля та Юґо Монестьє?.. Людожер, якого привабили чисті й невинні голоси з причин, які він поки що не міг розгадати. Уперше він відчув, що його інтуїція захиталася. Чи не помилився він на самому початку, коли висунув свою гіпотезу про педофілію та помсту?
— Коли відбулася та розмова між вами?
— Не так давно. Три тижні тому.
Він підсунув сріблястий брусок до рудого хлопця.
— Це з Афганістану. Має найвищу ціну на ринку.
Хлопець простягнув руку. Волокін швидко накрив брусок своєю долонею.
— А зараз слухай мене уважно. Якщо ти коли-небудь бодай доторкнешся до геричу або креку, я про це відразу довідаюся. Я знаю всіх дилерів у Парижі. Я назву їм твоє ім’я і дам твої прикмети. І якщо таке станеться, я неодмінно повернуся, щоб таки дати тобі по морді. Віднині я триматиму тебе під наглядом, хлопче.
Сильвен Франсуа закліпав очима. Страх з’явився в його очах. Волокін усміхнувся йому. Він знав, чому хлопець боїться. Він розгледів у зіницях молодого детектива ту саму географію мозку, що і його власна. Великі внутрішні території, на яких панували інстинкт, страх, насильство. То був примітивний мозок, «усе-для-живота», схильний до невблаганної, дієвої і нещадної брутальності.
То була географія мозку дитини-вовка.
28
Каздан чекав біля церкви Нотр-Дам-де-Лорет ось уже півгодини. Він припаркував машину абияк, на кільцевій вулиці церкви, заїхавши двома колесами на тротуар, і додав ще й свою проблему до хаосу, що панував у кварталі. Він надіслав росіянинові повідомлення по мобільному, попередивши, що приїде його забрати. Ніякої відповіді. Потім надіслав друге повідомлення, що поставив машину біля церкви. Знову ніякої відповіді.