— Треба вміти пристосовуватися. Ця риса важлива для детектива. Два кюре вселили мені сумнів і тривогу. Злочини відбуваються за певним ритуалом. Ритуалом, який розгортається в часі. Барабанні перетинки й біль для Ґетца. Те саме для Назера з додаванням іще кількох елементів жорстокості. Туніська посмішка. Відтятий язик. Кривавий напис. Убивця або вбивці хочуть нам щось сказати. Їхнє послання розгортається в часі.
Волокін ліниво випустив назовні довгий струмінь диму.
— І що ж далі?
— В одному з чотирьох хорів, якими керував Ґетц, є два або три хлопчики, зовні подібні до наших, але насправді зовсім не такі. Можна сказати, бомби сповільненої дії. Досить якогось сигналу, щоб розбудити їхній потяг до вбивства. Щось у Ґетці перетворило цих дітей на вбивць. Це «щось» має дуже важливе значення, бо примушує нас знову уважно придивитися до Ґетца, вивчити всі його особливості, поки не знайдемо в ньому те, що могло спровокувати такий розвиток подій. Чилієць приховує у своїй особі, у своєму ремеслі, у своїй поведінці той знак, ту особливість, що розбудила кримінальні інстинкти в дітях. Коли з’ясуємо, що то був за знак, ми дуже наблизимося до тих, кого шукаємо.
— А Назер?
— Можливо, він був носієм такого самого знаку. А можливо, маврикієць став жертвою кримінальної змови з іншої причини, яка поки що нам не відома. Або Назера вбили, бо він щось бачив. Але тепер убивці далі йдуть своєю дорогою. Машину приведено в дію.
— Але ж цей сигнал міг бути якимось поганим учинком, злочинним актом, чи не так? І в такому разі зберігає чинність моя перша гіпотеза: помста.
— Однак за два дні нам не вдалося знайти жодного доказу, що Ґетц учинив якусь злочинну дію.
— Ваша правда. А ви маєте іншу ідею?
— Я думаю про музику.
— Про музику?
— Коли Ґетца вбили, він грав на органі. Можливо, якась конкретна мелодія спричинила кризу, що штовхнула дітей на вбивство.
— Ви певні, що не приймали сьогодні нічого такого, що надто збуджує фантазію?
Каздан обернувся до свого партнера. Його голос набув більшої сили та впевненості. Він розвів руки.
— Шістнадцята година. Хлопчики граються на подвір’ї, за собором Святого Іоанна Хрестителя. Несподівано до них долинають неголосні звуки органа. Посеред гамору, який там лунає, діти вловлюють мелодію. Цей фрагмент приваблює їх, надихає. Вони пірнають під склепіння над проходом, який приводить їх усередину церкви… Штовхають прочинені двері… Проходять у неф і підіймаються сходинками на хори… Музика гіпнотизує їх, зачаровує…
— Тож ми знову повертаємося до хористів церкви Святого Іоанна Хрестителя?
— Не знаю.
— А ця мелодія: ви думаєте про якийсь конкретний музичний твір?
— Я думаю про Miserere Ґреґоріо Аллеґрі.
— Це твір вокальний.
— Його, мабуть, неважко інтерпретувати на органі.
— Чому Ґетц грав саме цю мелодію і саме в той день?
— Не маю пояснення. Але я певен, Miserere відіграло свою роль у цій справі. Дозволь мені продовжити. Дзвенить мелодична лінія. Знамениті, дуже високі ноти. Ти їх, безперечно, знаєш…
— Там звучить найвище «до» з усієї музики, яку досі написано. Його може проспівати лише дитина або кастрат.
— Отож. Ці ноти проникають дітям у голову. Вони їм про щось нагадують. Вони перетворюють їхню особистість. Вони повинні зупинити цю мелодію. Убити того, хто її грає. Авжеж. Я переконаний, музика — ключ до цієї історії.
Росіянин знову глибоко затягся косяком.
— Дозвольте дати вам одну пораду, старий. Ніколи не доторкайтеся до наркотику, це може бути небезпечним.
Каздан пустив його слова повз вуха і став далі розвивати свої міркування:
— Перше вбивство дало їм перший поштовх. До вбивства наступного, а може, й до тих, які ще будуть. Думаю, вбивство Назера відкриває глибинну вдачу його вбивць. Калічення. Напис. Це — ритуал. Можливо, йдеться також про помсту. Це задоволення певної пристрасті. Садистський злочин. Убивці мали втіху, коли вчинили його. Вони обрали певний час, щоб скоїти його. Вони наситилися кров’ю та плоттю вбитої жертви. Коли вони завершили справу…
Його урвав дзвінок мобільного телефону. Він швидко запитав:
— Хто?
— Верну. Де ви тепер?
— У передмісті Монмартру.
— Їдьте сюди, до церкви Святого Августина, у восьмому окрузі. Покваптеся.
— А що там таке?
— Ще одне.
— Одне що?
— Ще одне вбивство, нехай вам біс! Усі вже тут.
29
Вони увійшли до нефа, після того як показали посвідчення. Великий простір, затягнутий сутінню, ще темніший, іще холодніший, аніж мокрий день надворі. Слабеньке світло, що проникало крізь вітражі, не могло пробитися всередину церкви, не могло утворити світляні смуги, що розігнали б темряву, яка прилипла до кам’яних стін. Пахощі ладану теж, здавалося, перешкоджали темряві розвіятися. Закритий, стиснутий і гіркавий запах осідав на сутінки. За кропильницями поліціянти в уніформі утворили кордон, крізь який нікого не пропускали. Двоє партнерів знову показали посвідчення й пішли далі по центральному проходу.