— Чому?
— Бо він був рудий. Давид був червоний цар. Тобто цар, у якого на руках кров. І не тільки на руках, а й на шкірі. Він був обраний ще з дитинства.
— І як закінчується його історія?
— Давид благає в Господа прощення і здобуває його. І знову стає «біліший од снігу», так сказано в Miserere.
— Дякую за урок. І до чого ти ведеш?
— Усе до того ж. У цих уривках із Miserere водночас говориться про провину і про прощення. Убивці приносять у жертву цих грішників, щоб покарати їх. Але також і для того, щоб їх урятувати. Саме тому вони символічно калічать їх.
— Досі ми не знайшли жодного доказу, що наші жертви були в чомусь винні.
Волокін допив до дна охолоджену кока-колу. Його голос забринів від крижаного трунку:
— Щодо перших двох жертв, то згоден. Але в тому, що стосується цієї смерті, історія інша. Я знаю, що отець Олів’є винний.
— Про що ти?
— У житті світському цей чоловік відомий як Ален Манурі. Я відразу його впізнав. Нашій службі ця особа відома дуже добре, як-то кажуть. Маю на увазі Службу захисту малолітніх.
— З яких причин?
— Педофілія. Ексгібіціонізм, розбещення, агресія і таке інше. У 2000 і 2003 роках Манурі притягали до судової відповідальності. Йому довелося б сутужно, якби не всілякі махінації, спрямовані на його захист. Під тиском архієпископства батьки відмовилися від своїх звинувачень. Манурі навіть не втратив сану. Але той факт, що ми знайшли його сьогодні мертвим у церкві Святого Августина, остаточно доводить його провину. Не випадає сумніватися, що отець Олів’є — грішник.
Каздан був приголомшений. Росіянин не переставав дивувати його своєю обізнаністю та несподіваними відкриттями.
— Покарання, — провадив Волокін, — це ключ до вбивств. Покарання, яке відповідає словам молитви. Першим написом було: «Визволь мене від переступу кровного, Боже мого спасіння, і мій язик нехай славить твою справедливість». Убивця відрізав язик Назеру. Другий напис проголошує: «Проти Тебе я згрішив, проти одного Тебе і перед очима Твоїми лукаве вчинив». Убивця вийняв очі священика. Ці калічення є жертовними актами. Вони одягають у плоть слова Miserere. Вони переводять молитву в тілесні символи. Щоб підсилити спроможність слів вимолювати прощення…
Каздан почувався геть виснаженим. Він знаком підкликав офіціанта, бо хотів заплатити й піти геть звідси, щоб не чути цю всю нісенітницю.
Але Волокін заговорив знову — справжній млин, що перемелює думки на слова.
— Я скажу вам, чому ми так кульгаємо, розслідуючи цю справу. Ми плутаємося, бо все в ній правда. Все водночас. Елементи накопичуються. Між ними — жодних суперечностей. Жоден слід неможливо відкинути.
Каздан подав офіціантові банкноту. Волокін не вгавав:
— Ви вірите в політичний слід? Ви маєте рацію. Ґетц помер тому, що мав якісь відомості про чилійських катів. Це перша істина. Ґетца прослуховували тому, що його свідчення мало б якийсь стосунок і до французького уряду. Це друга істина. До речі, з Ґетцом нам не все ясно. Навіть якщо він не був педофілом, він чимось скривдив дітей, я в цьому переконаний. Це третя істина. Отже, ті хто чинить ці вбивства, діти, мстять жертвам за завдані кривди. Це четверта істина. З другого боку, ви думаєте про серійного вбивцю. У якомусь розумінні, маєте рацію. Діти, які беруть участь у цій історії, діють наче розладнаний механізм. Вони охоплені божевільною одержимістю. А вам не здається, що кримінальні нахили в них розбуджує музика? Ви це відчуваєте, я знаю. У ширшому плані, я переконаний, що всі вбивства прив’язані до певного людського голосу. До дитячого голосу. І нарешті, за цим усім є щось інше. Якась погроза. Та, яку Ґетц називав Людожером. Ось у чому наша проблема, Каздане: усе тут правда. Ми маємо наближатися до істини не через відсікання неможливих елементів, а через накопичення можливих. Ми маємо знайти істину, яка узгоджувалася б з усіма цими фактами.
Вірменин мовчав. Він підвівся й дістав мобільника, машинально перевіряючи пропущені дзвінки та повідомлення. Коли він увійшов до церкви, то вимкнув телефон і забув знову його ввімкнути. Побачив, що йому телефонував Пуйфера зі Служби кримінального обліку.
Одним натиском на кнопку з’єднався з ним.
— Приїзди сюди до мене, — сказав той, упізнавши голос.
— А де ти?
— У Ботанічному саду. В оранжереї. Заходь через хвіртку з вулиці Бюфона. Вона буде відчинена.