— А в чому там річ?
— Приїзди. Не пожалкуєш.
31
Вулиця Бюфона, 18.
Каздан припаркував машину, заїхавши двома колесами на вузький тротуар, на найпрямішій вулиці Парижа. Почалася гроза. Дощ падав такий густий, такий непроникний, що нічна темрява зникла за дощовою завісою. Чорні смуги ночі ледь торкалися сріблястого озера, по якому плавали стовпи ліхтарів, наче люмінісцентні бакени.
Вони побігли під зливою, не бачачи перед собою нічого далі ніж за три метри.
Відчинили хвіртку до саду. Побігли далі, в напрямку скляної будівлі. Оранжерея світилася в нічній пітьмі, схожа на айсберг, що плавав на чорній поверхні моря. Не без труднощів — краплі води били по їхніх спинах так, ніби хтось молотив їх кийками, — вони знайшли головний вхід. Каздан подумав про тварин тутешнього зоопарку, яким не було де сховатися від дощу. Про вовків. Про грифів. Про африканських хижаків.
Їм відчинили. Це був сам Пуйфера: вузьке обличчя, волосся чорне, як в індіанця з племені шайєнів. Каздан, втягнувши голову під куртку, відкинув її на плечі й вилаявся:
— Поясни, навіщо ти покликав мене в це болото?
— Зараз про все довідаєшся, хлопче.
Він нахмурив брови, побачивши Волокіна. Каздан визнав за потрібне відрекомендувати їх одне одному.
— Седрик Волокін. Бригада захисту малолітніх. Пуйфера. Служба кримінального обліку.
Чоловіки потиснули один одному руки. Каздан глянув на зелене царство, що чекало їх в оранжереї.
Дрімучі зелені джунглі, окутані білою парою. Товстелезні стовбури були майже невидимими за густим листям. Можна було помітити тільки їхню волохату кору, тіла, обплутані мереживом ліан. То було переплетення неймовірне, задушливе, органічне, що важко дихало під велетенським склепінням зелені. Пуйфера пішов по стежці, що заглиблювалася в цей штучний ліс. Двоє партнерів рушили за ним. Чути було тільки шарудіння їхньої одежі, що терлася об листя, та лопотіння дощових крапель, які падали на скляний дах оранжереї. Казданові здавалося, ніби він занурюється у глибини вод, ніби руки в нього з листя, тулуб із кори, ноги із землі… Не кажучи жодного слова, двоє учасників розслідування йшли за провідником, не думаючи про дивні обставини їхнього візиту сюди. Про пізній час. Про відсутність персоналу музею.
Вони вийшли на своєрідну галявину, де дерева й рослини ніби розступилися. Там їх чекала жінка. Невеличка, з опущеними плечима, загорнена в плащ, її руки ховалися в рукавах. Обличчя в неї було довге й бліде, обрамлене чорним волоссям, наче каптуром. У ній було щось східне. Можливо, довгі чорні брови. Або круги під темними вологими і млосними очима.
— Дозвольте познайомити вас із Авішан Хажамеї.
Каздан подав жінці руку — з нього стікали струмені води після перебування під зливою та в гущавині вологих рослин. Волокін, стоячи далі, лише кивнув головою.
— Доброго вечора. Ви ботанік?
— Зовсім ні. Я професор арамейської мови. А також фахівець із біблійної історії.
Вірменин глянув на Пуйфера.
— Ботанік музею не зміг із нами зустрітися. Але він дозволив мені прийти сюди й показати тобі ось це.
Працівник технічної служби поліції обернувся й кивнув на сіре дерево, гілки якого були вкриті густим плетивом смертельно небезпечних гострих шпичаків — вони нагадували густе листя на інших деревах в оранжереї, але в його сухому й колючому варіанті.
— Акація сеяль. Вельми екзотичний представник родини акацієвих.
— А до чого тут вона?
— Це те саме дерево, частинки з якого було знайдено на хорах церкви Святого Іоанна Хрестителя й у коридорі біля тих кімнат, в одній з яких було вбито Назера. Якщо бути точним, то те, що мені здалося скалками, було колючками. Тут не йдеться про якесь звичайне дерево. Зовсім ні. Коли я одержав результати з лабораторії, то зателефонував до Ботанічного саду. З розмови довідався, що це дерево росте лише в напівзасушливих регіонах Сходу. А конкретніше, в пустелі Неґев та на Синайському півострові, в Ізраїлі.
— А в Європі воно не росте?
— Яка там у біса Європа. Ця акація потребує спеки, сонця й містичного дихання…
— Чому містичного?
До розмови втрутилася жінка:
— Про це дерево часто згадується в Біблії. Зокрема саме з його гілля, певно, було сплетено терновий вінець Христа. Легіонери могли скористатися гіллям цього дерева, щоб «коронувати» Христа і поглузувати з Нього.
Професор арамейської мови говорила з іранським акцентом і млявою інтонацією, в якій відчувалося щось гіпнотичне. Каздан подумав про удава Каа з Кіплінґової «Книги джунглів».