— Його роль була не дуже важливою й не офіційною. Вільгельм Ґетц не був військовим. Не був він і чиновником режиму. Але він був близький до тих, хто катував людей, зокрема до керівників таємної поліції Піночета.
— А що, власне, робив він сам?
Веласко пригладив бороду тильним боком руки.
— Про це мало що відомо. Не так багато людей змогли вижити після тих допитів. Проте його прізвище згадано в кількох скаргах. Цілком очевидно, що він брав участь у допитах із застосуванням тортур.
— Я тільки одного не розумію, — втрутився Каздан. — Якщо ці скарги надходять із Європи, то чому Ґетц вирішив оселитись у Франції? Навіщо йому було стрибати в пащу вовка?
— Цікаве запитання… Тут криється якась таємниця. Схоже, Ґетц нічого не боявся у Франції. Так ніби він був тут наділений імунітетом. Про це ходили деякі чутки.
— Чутки?
Чилієць стулив руки з таким виразом, ніби хотів сказати: «Не варто відкривати бочку Данаїд».
— У політичному розумінні сімдесяті роки були дуже складним періодом. Країни іноді укладали між собою незрозумілі угоди. Незрозумілі й дуже таємні. Кажуть, деякі чилійці знаходили протекцію у Франції.
— З яких причин?
— Таємниця. І Ґетц був не єдиний із тих, хто сюди втік. Тут приймали всіх членів таємної поліції Піночета. Їм надавали статус політичних біженців. Надавали притулок.
— А ви маєте список цих «біженців»?
— Ні. Тут треба провести пошук. Я міг би цим зайнятися, якщо хочете.
Каздан замислився. Цей новий факт пояснював, чому в помешканні Ґетца були встановлені мікрофони. Його свідчення могли створити проблему для французького уряду, й Управління контррозвідки не хотіло бути заскоченим зненацька.
Він вирішив грати відкрито:
— Ми думаємо, що Вільгельм Ґетц мав намір свідчити на процесі злочинів проти людства, скоєних у Чилі. Ви щось про це чули?
— Ні.
— А вам це здається ймовірним?
— Безперечно. У будь-якому віці людина може відчути докори сумління. А може, Ґетц мав якусь прагматичну причину зголоситися у свідки. Можливо, його прізвище випливло в якомусь досьє, і він хотів у такий спосіб виторгувати собі свободу. Події нині дуже прискорюються в цій сфері.
— Що ви маєте на увазі?
— Смерть Піночета наелектризувала світ. Вона дала поштовх усім розслідуванням та вже заведеним у суді справам. Зникнення генерала показало, що більшість людей, відповідальних за злочини диктатури, мали всі перспективи померти своєю смертю, ніким не потурбовані. Думаю, судді тепер заквапилися. Невдовзі почнуть відбуватися процеси й падати голови.
— Ви говорите про Європу чи про Чилі?
— Це відбуватиметься почасти тут, а почасти там.
— А чи знаєте ви адвокатів тут, у Франції, що спеціалізуються на таких справах?
— Ні. Ці переслідування не входять до моїх обов’язків. Це не моє завдання. Проте знаю прізвище, яке може бути вам корисне. Це політичний біженець. — Він скупо усміхнувся. — Справжній. Один із тих, кому пощастило вижити після жахливих допитів і потім оселитись у Франції. Цей чоловік заснував асоціацію, яка шукає колишніх катів, хоч би де вони тепер перебували.
Волокін дістав записника:
— Як його ім’я та прізвище?
— Петер Гансен. Швед. Прихильник лівого Інтернаціоналу. Він вижив завдяки зусиллям уряду своєї країни, який витяг його з чилійських в’язниць.
Веласко підвівся, обійшов письмовий стіл і висунув одну з шухляд. Начепив окуляри й погортав свій щоденник, оправлений у шкіру. Він знайшов координати скандинава. Волокін їх записав.
— Останнє запитання, — промовив Каздан. — З особистої цікавості. Звідки вам про все це відомо? У мене склалося враження, що ви якось причетні до цих досьє…
Веласко відповів йому усмішкою.
— Я працюю аташе посольства лише п’ять років. Це почесна посада, щоб мені було чим зайнятися на пенсії. Раніше я працював слідчим.
— Ви хочете сказати…
— Так, я один із тих слідчих, які розслідували кримінальну справу Ауґусто Піночета. На його власній території, і, повірте мені, це було не так легко. Генерал іще мав велику підтримку в Чилі, й ніхто, а я кажу про дуже впливових людей, не хотів витягувати трупи з тюрем на денне світло.
— Ви допитували Піночета?
— Я навіть ухвалював постанову про утримування його під домашнім арештом!
Каздан відчув іще більшу цікавість до тих історичних подій.
— А як проходили ці допити?
— Вони були досить гротескними. Спочатку навіть не йшлося про те, щоб викликати його на допит. Тож довелося мені самому, з моєю секретаркою, зробити візит на його віллу, в Сантьяго. Я просто подзвонив у двері. З армією журналістів, які з’юрмилися за мною.