— А потім?
— Він запропонував мені чай, і ми спокійно поговорили про кров, яку він мав на руках.
Каздан уявив собі цю сцену: деспотичний генерал, який промовив знамениту фразу: «Жоден листок на дереві не впаде в цій країні без мого відома», припертий до стіни і змушений звітувати за свої злочини перед цим елегантним аристократом…
— Ви знаєте, — провадив Веласко, — Піночет був зовсім не такий, яким його уявляли. Він створив собі славу могутнього й безжального диктатора, але це був малий і добродушний чоловічок. За вдачею дрібний підлабузник, а не чоловік, спроможний мислити широкими категоріями. Чоловік, який перебував під п’ятою амбітної дружини, що посідала значно вище суспільне становище. Вона впіймала його на обмані, коли йому було тридцять років. Після того він уже нічого не наважувався робити їй усупереч. До 1970 року в Піночета була тільки одна мрія: стати митником, бо ця професія здавалася йому прибутковішою, ніж професія військового.
Веласко ковтнув холодного лимонаду. Навіть на відстані багатьох років він, здавалося, з подивом дивився на сюрреалізм тих подій.
— Найдивовижніше те, що «Піноккіо» — таким було одне з його прізвиськ — не хотів державного перевороту. Він боявся! Він опинився на чолі країни цілком випадково. Американці просто вирішили посадити на трон найстаршого генерала сухопутного війська країни. Ауґусто Піночета. І він прийняв цей подарунок із радістю. Як жорстока дитина, якій дозволили побавитися цілою країною. Американці могли радіти: він заходився винищувати соціалістів, як лікар, що заповзявся знищити якусь жахливу пошесть. У ту пору генерали казали: «Треба вбити суку, поки вона не наплодила цуценят».
Ці слова нагадали Казданові розповідь Насера про план «Кондор», що передбачав знищення «комуністичного раку» повсюди, куди той пускав метастази. Він згадав про цей проект. Веласко відповів:
— Можливо, Ґетц володів якоюсь інформацією щодо того конкретного плану. Можливо, він брав участь у якихось операціях… Як ми про це довідаємося? Він забрав свої таємниці в могилу. Якщо він уже не дав свідчення. Вам треба знайти його адвоката.
Волокін повернув йому щоденника і закрив блокнот. Дипломат підвівся й відчинив двері кабінету. На завершення він сказав:
— Ви повинні мене зрозуміти, я не прихильник соціалістів. Аж ніяк. Я належав до найвищого прошарку чилійського суспільства і зізнаюся вам, що в часи Альенде переживав великий страх, як і всі багаті люди. Ми боялися, що втратимо статки. Боялися, що потрапимо в руки росіян. Боялися, що побачимо крах країни. З погляду економіки, Чилі була тоді на краю прірви.
І коли стався путч, ми всі зітхнули з полегкістю. І ми відвертали очі, коли військові вбивали тисячі людей на стадіоні в Сантьяго. Коли ескадрони смерті прочісували країну. Коли студентів, робітників та іноземців розстрілювали на вулицях. Ми раділи, що здобули можливість повернутися до своїх буржуазних звичаїв, не бажаючи помічати, що половина жителів нашої країни знемагала у в’язницях.
Чилієць вивів двох партнерів у вестибюль будинку. То була типова іспано-американська оселя з багатьма маленькими кімнатами із вузькими вікнами, з ґратчастими віконницями з кованого заліза в кастильському стилі. Уже на порозі Каздан запитав:
— А який вам тоді був сенс притягувати Піночета до судової відповідальності?
— Це, власне, сталося випадково. Його досьє потрапило на мій стіл. Воно цілком могло опинитися в одному з інших кабінетів. Я дуже добре пам’ятаю той день… Ви знаєте Сантьяго? Це дуже сіре місто. Воно має колір свинцю та олова. Натрапивши на те досьє, я побачив у ньому знак Божий. Мені було дано шанс. Шанс спокутувати гріх байдужості та співучасті. На жаль, Піночет помер непокараним, а я досі граюся в аристократа тут, у вашій країні, потягуючи охолоджений лимонад…
— Хай там як, а Ґетц принаймні спокутував свою провину. Смерть стала його покаранням.
— Ви думаєте, його смерть якось пов’язана з тими давніми подіями?
Каздан відповів йому суто офіційною формулою:
— На даний момент ми не виключаємо жодної можливості.
Веласко кивнув головою, погоджуючись. Його усмішка, захована в бороді, здавалося, говорила: «Ви по вуха в лайні, і я добре знаю, що це таке».
Він відчинив двері, й краплі дощу залопотіли, падаючи на поріг.
— Нехай вам щастить. Я зателефоную, коли матиму список катів, «імпортованих» до Франції.