Каздан і Волокін побігли до машини. Будинок Веласко був у комфортабельному кварталі Рюей-Мальмезон. Обабіч шосе виднілися тільки густі кущі та столітні дерева.
Волокін розкрив блокнот, де були записані координати Петера Гансена, політичного біженця, що полював на чилійських катів. Їм не було потреби радитися: вони мали у розпорядженні ніч, щоб розвідати політичний слід.
34
За півгодини Каздан кружляв вузькими вуличками вбогого кварталу у вісімнадцятому окрузі, й великі краплі поту виступили в нього на тілі від страху, що він подряпає тут новісіньку машину. Вулиця Ріке. Вулиця Пажоль. І нарешті ліворуч вулиця Гваделупе. Під час рясної зливи ця вузенька вуличка була схожа на барабан пральної машини, який закручував у розбурханій воді автомобілі, що тут стояли.
Петер Гансен жив у будинку 14. То була будівля невідомого віку, схожа на велику запилюжену картонну коробку, затиснуту між такими самими коробками інших будівель. Ключ універсальний. Вони обмінялися кількома словами з консьєржем і рушили на шостий поверх. Ліфта не було. Сходи пахли мастикою. Вони пробиралися з поверху на поверх при світлі вуличних ліхтарів, що проникало крізь вікна, які були на кожній сходовій площадці.
Піднявшись на шостий поверх, знайшли двері до помешкання Гансена — його прізвище було написане фломастером на картонці. Каздан поправив ремінь, обсмикнув куртку, потім напустив на обличчя приязний вираз. Такий собі великий плюшевий ведмідь фірми «Поліція». Він подзвонив. Ніякої відповіді. Подзвонив іще. Нічого. Вони обмінялися з Волокшим коротким поглядом: з-під дверей пробивалося світло.
Загримав кулаками у двері й голосно попередив:
— Поліція! Відчиняйте!
Росіянин уже тримав напоготові ґлок. Вірменин теж вихопив пістолета, вилаявшись крізь зуби. Штовхнув двері плечем, щоб перевірити міцність замків. Але двері були незамкнені. Він відступив назад, щоб ударити їх підбором.
Та в цю мить двері відчинилися. Худий і високий, як жердина, чоловік із довгим волоссям і сивою бородою постав на порозі.
— Хто ви? — запитав він спокійним голосом.
Каздан засунув пістолета за ремінь позаду куртки.
— Ми з поліції, — сказав він спокійно. — Я — майор Каздан. А це — капітан Волокін. Ви Петер Гансен?
Чоловік кивнув головою. Він тримав у руці дерев’яну ложку й мав на собі бежевий фартух. Здавалося, він без жодного подиву дивився на двох дужих чоловіків, які з’явилися в електричному освітленні його передпокою. Статечний, упевнений у собі, швед здавався тим, ким він, напевне, й був: старим парубком, що взявся куховарити трохи запізно, як на латинський звичай.
— Можна нам увійти? Ми хочемо поставити вам кілька запитань.
— Без проблем.
Гансен обернувся й запросив їх іти за ним. Двоє партнерів нишком заховали зброю і вузеньким коридором пройшли до малесенької вітальні. Провалена канапа і два обшарпані крісла стояли навколо чорної матроської скрині, що правила за низький стіл. На стінах висіли різнобарвні пончо. Шкіряні маски, предмети з лазуриту, гончарні вироби з червоної кераміки, стремена з різьбленого дерева, старовинні навігаційні прилади завершували декоративну обстановку кімнати. Каздан подумав, що все це, мабуть, дуже нагадує той мотлох, яким торгують на ринках Сантьяго або Вальпараїсо.
— Я прожив кілька років у Чилі, — пояснив Гансен. — То були найгірші роки мого життя. Проте прихилився душею до тієї культури…
Каздан уважніше придивився до цього старого чоловіка в пом’ятому светрі, у вилинялих джинсах, що виглядали з-під фартуха. Він ніби щойно прийшов із якоїсь демонстрації протесту сімдесятих років. Вірменин запитав іще спокійнішим голосом, намагаючись позбутися властивих йому інтонацій поліційного детектива:
— Ми стукали кілька разів. Чому ви не відчиняли?
— Я не чув, даруйте мені. Був у кухні.
Вірменин глянув на Волокіна, який теж, здавалося, нічого не зрозумів: помешкання мало не більше як шістдесят квадратних метрів. Вони не наполягали. Гансен показав на меблі, що стояли у вітальні:
— Сідайте, будь ласка. Хочете вина? Мате?
— Можна вина. Дякуємо.
— Маю чудове червоне вино з Чилі. Vino tinto.
Він говорив із дивним акцентом, напівскандинавським-напівіспанським, і нарізав склад за складом, мов кружальця цибулі. Він пішов у кухню. Каздан утиснув свою масу в одне з крісел, за прикладом Волокіна, який уже примостився на канапі. З кухні струменів букет пахощів: квасоля, гарбуз, перець, кукурудза…
Вірменин міг спостерігати за хазяїном крізь відчинені кухонні двері. Він був схожий на Веласко. Така сама довга й сива борода, такі самі елегантні рухи й легка усмішка. Але було й дещо несхоже, передусім недбалість у зовнішньому вигляді шведа, що нагадувала бітниківську версію аристократа. У сімдесятих роках, коли Веласко стривожено думав про майбутнє Чилі в шикарних клубах Сантьяго, Петер Гансен, певно, намагався перебудувати світ разом із друзями-соціалістами.